ХУТОРЯНИ

і живуть вони не десь на Поліссі, а недалеко від Луцька
Вперше я їхала на хутір, вже маючи наперед не лише конкретну адресу (район, село), а й імена людей, які живуть там. Справа в тому, що на минулому тижні в редакцію зателефонував житель селища Торчин Луцького району Олександр Мельничук.
— Ось ви їздите по хуторах, — сказав він мені, — шукаєте їх десь в Ратнівському районі. А я подумав: нащо дорогу далеку долати в Самари, аж під Білорусь, коли під боком обласного центру — такий хутір!..
А далі я почула те, що, власне, і схвилювало Олександра Івановича і спонукало звернутись в редакцію нашої газети:
— Я вражений від побаченого — так люди не повинні жити. Якщо кажуть, що в когось ще є “шевченківська” хатина (тобто бідненька), то тут ще страшніше — повне запустіння.
І, як про дуже важливий аргумент, було сказано, що живе там Віталій Приступа, який все життя працював у колгоспі механізатором, копійки не пропив. Та ще й майстер, в якого “золоті” руки, — двигуни ремонтує і зараз, незважаючи на те, що скоро йому сімдесят. Приводом для зустрічі з ним в Олександра Мельничука було саме це: він приїхав на хутір, щоб “загодити” Віталія Степановича “перебрати” двигун його автомобіля (від людей чув, що живе тут такий собі Кулібін).
Хутір — ліворуч траси, якщо їхати з Луцька, між селами Усичі й Буяни. Він, як острівок серед полів. Видніється великий сад, кремезні берези, благенькі будівлі, що сховались за височенними лопухами. Якби я наперед не знала, що тут хтось живе, то подумала б: “Мабуть, це давно покинуте господарями обійстя”. Вітри не раз налітали і люто хазяйнували тут — величезні дерева подекуди зламані.
А познайомившись з Віталієм Приступою, його сестрою Іриною, почувши історію їхнього життя і їх предків, здається, зрозуміла, чому вони так прив’язались до хутора. Можна ж було вже давно купити хатину в селі, ближче до людей, де є світло і газ, — все одно заощаджені гроші пропали і на книжці, і, як кажуть, в панчосі.
— В тридцять дев’ятому році, коли помер мій дід, — розповідає Віталій Степанович, — який за Польщі хазяйнував на хуторі, я ще малий був, чотири роки мав. Слабо пам’ятаю діда. Похоронили його в Буянах. Там і батьки мої вже лежать. Залишилось моєму батькові для хазяйнування п’ять гектарів землі довкруг хутора. Мав він коні, весь реманент. Ще і як з фронту вернувся інвалідом, то був спочатку одноосібником. В Торчин, до Луцька ставку возив. Так було до 1947 року. А тоді навесні, як колгосп зробили, польовий забрав коней прямо на пасовищі і загнав на бригаду. Батько не хотів в колгосп іти. Все казав: “Не буду заяву писати”. Але ж весна надворі — треба городи робити. А чим орати? І пішла мати в контору, хрестика поставила біля свого прізвища (в школу не ходила, то неграмотна була).
Так сім’я Приступи пішла добровільно-примусово в колгосп. Попрощались, як і всі, із своїми гектарами. Батько Віталія на різних роботах працював, мати — в ланці. Ще й малий Віталій батька часом підміняв, як корівники робили. Він пам’ятає, як закладали господарство і як вже в наші дні колишні фермські приміщення ставали пусткою.
В 1956 році призвали Віталія в армію. Але спочатку “Хрущов направляв новобранців на цілину. В Луцьку в баню всіх завели, потім посадили у вагон і повезли у Павлоград”. На жнивах довелось потрудитись молодому солдатику, а вже після того — в армійську казарму. Служив Віталій Приступа в артилерійському полку у Вологді. Чотири зими “відкалатав”. Ще й перед дембелем побував на цілині, вже в Кустанаї.
А як вернувся на рідний хутір, то став механізатором. Років двадцять їздив на самоскиді. Цей старезний автомобіль, тепер вже як пам’ятник стоїть під садком на хуторі. “Сніг затримує взимку, не так заносить хатину”, — як висловилась сестра Віталія Степановича Ірина. А сам Віталій Степанович сподівається, що з цієї машини можна толк зробити. Коли колгосп розвалювався, то викупив він її. Хоч, якщо по справедливості, то міг би дістатись йому автомобіль вже й у вигляді майнового сертифіката.
— А де ж ви навчились ремонтувати двигуни? — допевняюсь в чоловіка.
— В армії, в автомайстерні... Я коли в колгоспі робив, то двигуни всіх машин ремонтував.
— А дівчина у вас була? — запитую, бо ж хочеться почути, чому чоловік з такими “золотими” руками і залишився самотнім.
Віталій Степанович мовчить, тільки якось сумно посміхаються очі. Він, мабуть, теж, як і я, думає, що, може б, по-іншому склалось його життя, якби зустрів свою половину, якби став чоловіком, батьком... Одне слово, якби мав для кого жити.
— В армії не трапився ніхто — каже він. — А тут, на хуторі, — які тут дівчата?
— А чого ж так свою хату довели до запустіння? — вже ближче підходжу до того, що й, по суті, привело мене сюди.
— Перш нічого не можна було тут робити, бо в село всіх з хуторів стягували, а потім...
Чоловік навіть не знаходить, чим пояснити, що з роками обійстя здичавіло, якщо можна так висловитись. Колись на Поліссі були курні хати — ось така курна хата тут. І не тому, що так задумано, — просто грубку вже давно ніхто не ремонтував, і як в ній господар запалює, то дим не в димар йде, а на хату клубиться.
Коли наш читач Олександр Мельничук підказував “хутірську тему”, то сподівався, що газета чимось допоможе хуторянам. Олександр Іванович, до речі, настільки пройнявся “страшним” життям Приступи, що в день мого приїзду на хутір теж був там.
— Я думаю, що за свою роботу в колгоспі, — говорив він, — Віталій заробив на краще. Мабуть, держава повинна подивитись на ті умови, в яких живуть вже літні брат і сестра. Це ж — первісно-общинний лад, це не життя, а існування...
А сам Віталій Степанович тим часом з цього приводу додав:
— Чим тут можна помогти? Що можна поміняти? Як вже є, то добре...
Ось це “як вже є, то добре”, чули не раз від нього представники місцевої влади. І, як я пересвідчилась, в Буянах про сім’ю, яка “страшно живе”, добре знають. Але ж (і я в цьому теж пересвідчилась) біда тут не в тому, що копійки на хліб люди не мають чи зовсім безпомічні лежать. Одержує Віталій Степанович 170 гривень пенсії, десь сто гривень має і сестра. А ще ж він майстер, тож, певно, не за “спасибі” двигуни перебирає.
— А худоби скільки вони тримають, — каже голова Буянівської сільської ради Галина Кучер. — Та все якось без толку — то продадуть комусь бичка, а грошей їм не віддадуть, то позичать — і “кінці у воду”. На жаль, знаходяться люди, які користуються довірливістю хуторян чи навіть їх безпорадністю. Сестра Віталія Ірина хвора на псоріаз — може б, і не жила вона так відлюдно на хуторі, якби не ця недуга, бо ж колись, замолоду, у Луцьку працювала. Тепер ми їй пропонуємо піти в реабілітаційний центр. Вона ніби й не відмовляється, але все каже: “Ще трошки, ще трошки побуду тут”. Мабуть, теж не уявляє себе вже поза хутором.
І вже мені здавалось, що я вперше не почую на хуторі ні про романтику ось такого відлюдного життя, ні про те, як це добре, коли ти нікому не заважаєш, і ніхто в твій двір не зазирає з-за огорожі. Аж тут нагодився ще один хуторянин Олександр Котенко — далекий родич Віталія Степановича. Він пригадав:
— Якось зустрів я Віталія, а він говорить: “Дивись, як сонце заходить гарно...”
Олександру Котенку пощастило — на дідівський хутір він прийшов хазяйнувати ще, як кажуть, при силі — йому лише 54. Чоловік був на велосипеді, і коли я на це звернула увагу (“оце і вся ваша техніка?”), то він сказав:
— Чого вся? Ще підводу маю. Я трохи сумую за тим часом, коли дід хазяйнував. В нього теж така техніка була — коники. А хазяйство міцніше мав — сім десятин. В мене (мій і материн паї) всього чотири з половиною гектари.
А хутори ці між селами Усичі і Буяни — це відгомін Столипінської реформи, і назви в них нема, як з’ясувалось. З Буянь переселяли людей — щоб по справедливості, то жеребки всі тягнули. Наділи були великі, по тридцять три гектари — перша лінія, друга, третя... Так і зараз хутори називають. І по-різному тут хазяйнували, навіть маючи добре поле.
... Коли ми покидали хутір, Віталій Приступа сказав:
— Ось якби помогли брикету купити, щоб взимку було чим протопити.
І я зрозуміла, що цьому хуторянину важко збагнути, чому це раптом хтось забив тривогу з приводу його життя. Йому, як і всім, влітку світить сонечко, а взимку буде біло-біло довкруг, і сніг рипітиме під ногами...
Катерина ЗУБЧУК.