Усі, хто знайомився з творчістю сімейного тріо вишивальниць Мирослави Кузьмівни Тимощук та її доньок — Оксани Пузняк і Тамари Домбровської, завжди відзначали їх велику працьовитість.
Усі, хто знайомився з творчістю сімейного тріо вишивальниць Мирослави Кузьмівни Тимощук та її доньок — Оксани Пузняк і Тамари Домбровської, завжди відзначали їх велику працьовитість. Але не тільки кількістю вишитих рушників, серветок, доріжок відомі ці майстрині — на їх рахунку найбільш вдалі творчі інтерпретації волинських орнаментів. Мирослава Кузьмівна була однією з учасниць групи «Відродження», яка майже тридцять років тому взялася за відновлення орнаментів у техніці занизування. Адже у середині п’ятдесятих років Волинь заполонила така маса різноколірних прикарпатських візерунків, що скромні червоно-чорні елементи поліської вишивки не витримали базарної конкуренції. Цій течії особливо сприяли популярні на той час журнали «Радянська жінка», «Работница», «Крестьянка», які друкували гуцульські, а частіше — псевдогуцульські узори, що штучно створювалися відомими, не позбавленими таланту орнаменталістами. Цей період творчості народних майстрів пізніше отримав назву «Гуцульщина». І ось у 1974—75 роках при Волинському обласному Будинку народної творчості сформувалася група, що поставила собі за мету змусити заговорити про волинську вишивку, як не гіршу від гуцульської. У ці роки проводилася велика кількість виставок — обласних, республіканських, всесоюзних, у яких брали участь і волиняни. Це були роботи вишивальниць з Луцька Надії Горлицької, Зінаїди Магеровської і Мирослави Тимощук. Доньки Мирослави Кузьмівни вже тоді приглядалися до маминих візерунків і незабаром їх імена з’явилися серед майстрів волинської вишивки. Старша — Оксана Михайлівна Пузняк — навіть здобувши науковий ступінь у галузі сільського господарства, не полишає улюбленого заняття і вже важко визначити, що ж для неї є основною роботою, а що — захопленням. Оксана Пузняк була обрана головою Волинського осередку Спілки майстрів народного мистецтва України. Напружена наукова робота, підготовка до захисту дисертації не дали змоги повністю зосередитися на елементах вишивки. Але відданість та знання були оцінені. Мала рада Волинського осередку Спілки замість доньки обрала головою Спілки її маму — Мирославу Кузьмівну Тимощук. Спілчани не помилилися — найбільше успіхів у Волинському осередку припадає саме на цей період: це і визнання майстринь на міжнародному рівні, і вагомі особисті досягнення. Твір Мирослави Кузьмівни, здобувши перше місце у конкурсі на кращий рушник України, переходить у власність Міністерства культури нашої держави. Естафета сімейних традицій творчості уже лягає на тендітні плечі молодшої доньки — Тамари. Але така вже вдача у цих майстринь — нанизувати творчі перемоги на стержень сімейних традицій. Тамара Михайлівна своїми диво-рушниками зачаровує поціновувачів народного мистецтва в Івано-Франківську на фестивалі «Родослав», на міжнародному фестивалі «Кролевецькі рушники», у Костопільському музеї, де на відкритті виставки було наголошено, що Тамара Домбровська — не тільки майстер народної вишивки, а й надзвичайно цікава як майстер сучасного бісероплетіння. Її прикраси з бісеру, силянки та гердани вже копіюють умільці Сумщини та Рівненщини, де проходили останнім часом її виставки. А Тамара Михайлівна вже пояснює перші маленькі секрети своїй доньці Іванці, яка поки що — четвертокласниця. Тож на наших очах народжується ціла династія неординарних майстринь. А Мирославу Кузьмівну Тимощук за відродження волинсько-поліської вишивки технікою «занизування», за активну виставкову та педагогічну діяльність навчально-методичний центр культури Волині висунув на здобуття обласної мистецької премії імені Йова Кондзелевича 2004 року. Володимир ВИННИЧУК.
