«Дід і баба дивилися на нас не тільки з фотографій» – спогад про різдвяні дні...
На Різдвяні свята завжди їдемо до них. Так було і цього разу, з тією лишень різницею, що тепер дід і баба не зустрічають нас біля порога
Ярослава ТИМОЩУК, редактор відділу культури газети «Волинь-нова»
Нині на їхньому обійсті я заново відчуваю себе малою, усе знову почало здаватися таким же неосяжним, як у дитинстві: садок за хатою, дорога до хати, церква по сусідству, кладовище, на якому вони спочивають. Навіть кіт і собака відчули, що звичний життєвий устрій перерваний, і мусили згуртуватися перед цією несподіваною самотністю — тепер навіть їдять з однієї миски. Неторканими лежать стоси дідових газет (він не дозволяв їх викидати, хотів прочитати все), бабині святкові скатертини й тарілки. Дід і баба дивляться на нас із фотографій — і ми не порушуємо традиції відвідати їх на Різдво.
Нас знову багато, в хаті тепло й гамірно. Цими зимовими днями ми стаємо такою собі великою американською сімейкою, як у «Сам удома»: якщо хтось і посвариться в цій біганині, то тільки щоб відчути, як добре — знову помиритися. Наш наймолодший родич, племінник Івасик, вельми схожий на вигадливого головного героя: такий же жвавий і непосидючий. Цього року він був найяскравішим колядувальником у сімейному вертепі: у високій смушевій шапці, як із канонічного портрета Тараса Шевченка, з намальованими вусами. Він так натхненно виспівував та розказував вірші, що наші дід із бабою мусили почути своїх уже правнуків.
Ми згадуємо про померлих так, наче вони нікуди не зникали, бо так і є, поки їх пам'ятаємо.
Цього Різдва все було, як зазвичай, тільки невисловленим лишалося враження: щось уже назавжди буде по-іншому. Ця думка особливо пекла на морозі, на кладовищі, поміж хрестів і мовчазного поля. Але коли ми повернулися додому, там бавилися сестрині діти — вони не дадуть, щоб хатою розповзалася тиша, щоб по її закутках оселилася гнітюча мовчанка.
Різдвяні свята — це така собі розминка перед початком забігу на довгу дистанцію. Щоб рушити назустріч пригодам і звершенням року, що настав, потрібно відчувати: хтось за тебе вболіває. Цією групою підтримки і є сім'я: наші живі й покійні родичі, ми збираємося на початку року, щоб набратися сил десь аж до Великодня, до другої родинної зустрічі, ми згадуємо про померлих так, наче вони нікуди не зникали, бо так і є, поки їх пам'ятаємо. Я думаю, дід із бабою дивилися на нас не тільки з фотографій. Це знов було наше спільне Різдво.
