Осіннього ранку в черговій частині Луцького міського відділу внутрішніх справ пролунав телефонний дзвінок.
Черговий підняв трубку. Схвильований чоловічий голос повідомив:
– Кілька хвилин тому я йшов понад Стиром й побачив на мілині людину, точніше не людину, а її ноги. Можливо, то не утопленик, бо хто ж зараз купається, вода надзвичайно холодна? Здається мені, що хтось вбив людину та й кинув її у річку, аби приховати сліди злочину. Отож, приїжджайте, самі все побачите.
ПОРУБАНА ЛЮДИНА В СТИРУ Осіннього ранку в черговій частині Луцького міського відділу внутрішніх справ пролунав телефонний дзвінок. Черговий підняв трубку. Схвильований чоловічий голос повідомив: – Кілька хвилин тому я йшов понад Стиром й побачив на мілині людину, точніше не людину, а її ноги. Можливо, то не утопленик, бо хто ж зараз купається, вода надзвичайно холодна? Здається мені, що хтось вбив людину та й кинув її у річку, аби приховати сліди злочину. Отож, приїжджайте, самі все побачите. – Уточніть, куди їхати? Де саме лежить та людина? — попросив черговий. – У районі Вишкова, навпроти одного з будинків, що по вулиці Селищній. Через півгодини на вказане місце прибули працівники прокуратури та міліції. Труп виявили досить швидко. Дві ноги, точніше лише п’яти, стирчали з води, правда, чомусь за кілька метрів одна від одної. Їх витягнули з води. Неподалік знайшли мішок, де лежали руки та голова. Ще один мішок також був на дні, але порожній. Певне, саме з нього випали ноги і спливли на поверхню. Тулуба, скільки не шукали, знайти не могли. – Можливо, тулуб понесла течія, — висловив хтось думку. – Тут мілина і течії фактично немає. Якби вона понесла тулуб, то захопила б й більш легкі частини тіла, — сказав слідчий прокуратури. Всі погодилися з таким висновком. Поки що було зрозуміло лише одне: невідомі злочинці не просто вбили людину, але порубали її на частини й кинули у воду. Певне, перед тим його дуже били, бо все обличчя було схоже на криваве місиво. Його зараз не впізнали б й рідні. Але для працівників міліції в першу чергу необхідно було встановити особу загиблого, а вже потім шукати, хто вбив і за що. Пошуки по встановленню особи загиблого працівники міліції почали одразу ж. Протягом кількох днів опитали сотні жителів Вишкова, багатьом показували частини тіла загиблого. Запитували, чи ніхто з їх родини раптово не зник. Запитань було багато, але ніхто не міг нічого конкретного сказати. Опитали працівники міліції й чимало лучан. Побували в тих місцях, де ранками найчастіше збираються п’яниці та алкоголіки, аби похмелитися. Врешті-решт, знайшли чоловіка, котрий заявив, що цими днями безслідно зник його рідний брат. Йому також показали частини тіла вбитого. Той довго розглядав татуювання на нозі і несподівано заявив, що це його брат Михайло Горбатов...
БРЯЗКІТ ПЛЯШОК ВІД РАНКУ ДО ТЕМРЯВИ Сергій Дядюк того ранку із квартири своєї співмешканки Ольги пішов на ринок, що біля обласної лікарні, аби похмелитися. Від випитої вчора горілки голова розколювалася, у роті пересохло, ледве язиком повертав, а очі були червоні, немов у вареного рака. Грошей у кишені було небагато, тому у знайомої жінки купив лише сто п’ятдесят грамів самогону. Перехилив одним ковтком, наче помираючий ліки. Здається, трішки полегшало. Дядюк сперся спиною у стіну магазину й чекав знайомих. Першим підійшов Микола, з яким частенько пили. Купив пляшку самогонки. Тільки-но розкоркували, як побачили Михайла Горбатова, котрий проживав на одній вулиці з Дядюком. Пляшку розпили втрьох. Доки розмовляли, підійшло ще дві знайомі жінки. – Михайле, бери тепер ти пляшку. Мусимо пригостити жінок, — наказав Сергій. Михайло також приніс пляшку самогону. За безперервним чаркуванням не помітили, коли збіг короткий осінній день. Почало темніти. Коли відкоркували чергову пляшку, несподівано у дворі, де пиячили, з’явилася співмешканка Дядюка Ольга із двадцятирічним сином Сергієм. – Де ти увесь день проволочився? — накинулася на Дядюка. Той спочатку її всіляко обізвав брудними словами, а потім запропонував випити. Мати з сином не відмовились. Випили по чарці-другій й одразу повеселішали. Всі чоловіки, котрі за день перехилили безліч чарок, були вже зовсім п’яні. Дядюк та Горбатов чомусь завели розмову про тюрми. Перший щось розповідав, але другий з ним не погоджувався. Дядюк піднявся й вдарив Михайла кулаком в лице. Той впав з лавки, окуляри злетіли на землю. Горбатов піднявся, вдягнув окуляри, запитав: – Ти за що мене вдарив? Можливо, бійка спалахнула б знову, але хтось запропонував випити. Це одразу всіх примирило. Проте через кілька хвилин Дядюк і Горбатов знову почали сваритися. – Давай відійдемо вбік і там поговоримо, — запропонував Дядюк. – Пішли! — одразу погодився зовсім п’яний Горбатов. Пияки перейшли через дорогу й зупинились на якомусь подвір’ї. Дядюк, нічого не кажучи, знову вдарив Горбатова. Той упав. Сергій почав товкти його ногами в голову, обличчя, груди. Не рахував, скільки завдав ударів. Горбатов перестав стогнати й уже лежав мовчки. Дядюк зняв з його руки годинника, витяг з кишені тридцять гривень й подався до п’яної компанії. Коли підійшов, п’ятнадцять гривень простягнув співмешканці: – Олю, піди й купи закуски, а я перебіжу за самогоном...
СОКИРА В РУЦІ П’ЯНИЦІ П’яна компанія зібралася знову через кілька хвилин. Ольга купила дві рибні консерви, хліба, майонезу. Дядюк приніс півтори літри самогону. Доки все випили і закусили, було далеко за північ. Розходилися по домівках, ледве пересуваючи ноги. Дядюк згадав про Горбатова, котрий лежав неподалік на землі. Побрів до нього, нахилився й зрозумів, що чоловік уже не дихає. «Треба тіло десь подіти», — немов голкою штрикнуло в мозок. Дядюк поспішив до коханки. Ольга вже дрімала на дивані. Покликав її сина: – Сергію, потрібна твоя допомога. – Що сталося? – Вдягайся й ходімо зі мною. Дядюк повів хлопця на те місце, де лежав Горбатов. У руках ніс два згорнутих мішки, а під курткою — сокиру. – Він неживий, — кивнув на труп. – Я бачив, як ти його бив, — вихопилося у Сергія. – Треба тіло десь подіти... Вкинемо у Стир. Дядюк натягнув на голову трупа мішок, другий – на ноги. Спробували підняти. – До річки доведеться довго тягнути, — сказав пияк. — Але зараз щось придумаємо. Він стягнув з трупа мішки, роздягнув чоловіка, потім витягнув сокиру. Сергій не розумів, що той робить. Раптом Дядюк рубонув Горбатова по шиї. Голова покотилася вбік. Потім повідрубував йому руки й ноги. Склав усе в два мішки. Тулуб виявився важким. Пияк затягнув його на смітник і закидав сміттям. Туди ж кинув і сокиру. Коли два закривавлених мішки притягли до Стиру, було вже близько п’ятої години ранку. Дядюк мішки не зав’язував, кинув їх у воду. – Течія понесе мішки невідомо куди... Ніхто й сліду не знайде, — сказав до хлопця. — А ти, дивись мені, нікому ні слова, бо й тобі те саме буде. Зрозумів? Сергій ствердно кивнув головою... Пошуки вбивці були довгими і важкими, проте згодом працівники міліції таки вийшли на його слід. Бандита заарештували, й він опинився на лаві підсудних. Луцький міський місцевий суд засудив тридцятисемилітнього Сергія Дядюка на чотирнадцять років позбавлення волі. Судова колегія в кримінальних справах апеляційного суду області вирок залишила без змін. Тепер, якщо Дядюку колись вдасться вийти на волю, молодість його вже назавжди залишиться за гратами. Вийде старим і немічним, бо старять не лише роки, а й не пораховані чарки горілки. Від неї він так і не зумів відмовитися, хоч лікувався кілька разів у наркодиспансері, був визнаний хронічним алкоголіком. Виліковується той, хто сам до цього прагне. Загубила горілка й життя сорокавосьмирічного Михайла Горбатова, знищивши не тільки його душу, а й тіло... Віра КАЛИНОВСЬКА, Володимир КАЛИТЕНКО.
