Сергій Пилипчук для своїх трьох синів — і тато, і мама

Катерина ЗУБЧУК

Самотність після двох шлюбів
Коли мова зайшла про те, як складалася доля Сергія, то з'ясувалося, що одружувався він двічі. Чому ж у свої 43 роки без дружини?
— Перший шлюб, — розповідає чоловік, — швидко розпався, мабуть, тому, що побралися ми із Жанною, вважай, дітьми. Я мав 18 літ, а їй і 16 ще не виповнилося. Весілля батьки справили. Все як треба. Правда, тільки повінчалися, бо Жанна була неповнолітня, тож нас не розписали. Два роки 4 місяці, 4 дні і 4 години прожили ми разом…
Після такої точності щодо тривалості шлюбу напрошується думка, що й досі чоловік не забув свою першу дружину. З цього приводу він розмірковує:
— Пам'ятаю чи не пам'ятаю — це вже зараз не має ніякого значення. Жанна вийшла заміж, має двоє дітей. Що живемо в одному селі, то деколи й бачимося. Але то так — мимохідь. А з батьками її спілкуємося. Вони й досі звуть мене своїм зятем.

Три роки і в другому шлюбі не було дітей. А потім Бог дав трьох синочків. Десять літ у парі прожили Пилипчуки.

А чого ж розлучились? Виявляється, одного дня (незабутнього для Сергія, раз і години, прожиті разом, пам'ятає) пішла дружина від нього до своїх батьків. І не вернулася. Як каже чоловік, він і не кликав її, бо, може, по молодості не пробачив їй цього. Хоч, якщо про те, що ж сталося, яка чорна кішка пробігла між ними, — то й досі для Сергія це залишається загадкою. Бо ж не сварилися вони, а тим більше руку на неї ніколи не піднімав. Ось тільки дітей у них не було — може, це і зіграло свою роль.
Років чотири холостякував Сергій Пилипчук. І якщо вперше зовсім молодим вів під вінець неповнолітню дівчину, то, як надумав удруге женитись, мав 26 літ. А наречена знову ж таки юна — не було Валентині, так звали обраницю, і вісімнадцяти.
— Приходила Валя до нашого сусіда (то її дядько) — сподобалась мені, я й посватав. Одружились ми, повінчалися.
«А як же перший церковний шлюб?» — постає питання.
— А як? Жанна вдруге вийшла заміж перш за мене, то їй дозволу на вінчання не дали. А я одержав, бо ж то вона порушила таїнство вінчання. Правда, з цього приводу ціла процедура була. У наше село приїжджав владика Ніфонт. При зустрічі з ним я подав заяву на церковне розлучення, і через два місяці її задовольнили.
Три роки і в цьому шлюбі не було дітей. А потім Бог дав трьох синочків. Десять літ у парі прожили Пилипчуки.
— Яка вона, ваша Валя? — питаю і відразу ж додаю: — Тільки згадайте той час, коли одружувались, тобто коли дивилися на свою дружину очима 26-річного закоханого чоловіка.
— Раз посватав, значить чимось вона мене взяла, — каже чоловік. — Була любов. Валя ще вчилася у профтехучилищі у Камені-Каширському — на продавця і маляра-штукатура. По правді, то і згадувати не хочеться — що вертатися в минуле, яке зруйнувалося?..
Раділо подружжя, коли первісток Богдан народився, коли знову Валентина була при надії — чекали Іванка. Поява на світ другого сина запам'яталася ще й екстремальністю: вдома це сталося, тож сам Сергій приймав пологи. Пригадуючи той день, розповідає:
— Як побачили ми, що вже починаються роди, то пішов я до місцевої медички. А її, як на те, по дорозі до нас хтось із односельчан закликав до себе, на якусь свою біду. Пологи у Валі були дуже стрімкі, тож синочок лежав уже в пелюшці, коли медичка прийшла. Вона лише пуповину перерізала. А коли Дениско з'явився на світ, то я вже був присутній у лікарні на пологах.
Одне слово, цілком щаслива сім'я. Дружина, та ще й з допомогою свекрухи, з якою жили в одній хаті, справлялася навіть тоді, як уже трійко дітей росло. Чому й коли все зруйнувалося? З цього приводу Сергій каже:
— А тоді, коли Валя пити почала. А ще точніше, як одного разу поїхали ми з нею на сезонні роботи у Брестську область. Я, прибувши на місце, поговорив з людьми і зрозумів, що нічого ми там не заробимо, тож вирішив вернутися додому. А Валя залишилася. Згодом вона не раз уже сама їздила. Тоді й почалося: у Волиці трохи побуде, набере товару в магазині «на список» — і в дорогу. Я потім розраховувався. А одного «прекрасного» дня прийшло мені повідомлення, що маю з'явитися у Камінь-Каширський районний суд — дружина подала на розлучення.

Півроку судилося подружжя
Те, що Валентина захотіла розлучитися й обгрунтовувала це тим, що «життя у них не склалося», звичайно, зачепило чоловіка. Та що ж поробиш, як розмірковує він, силою не будеш милим. Але ж дружина просила не лише розірвати шлюб, а й «місце проживання дітей визначити з нею». З цим Сергій аж ніяк не міг змиритися і подав зустрічний позов, у якому просив передати синів на виховання йому.

Внуки не згадують уже матері. А зразу у хлопців така була нудьга, що серце боліло бачити це. Зараз у них налагоджене життя. Я одне знаю: то не мати, яка заради якогось чоловіка покидає дітей.

Ось тому-то і затягнулися судові засідання, що для розгляду позовних заяв потрібно було залучити службу у справах дітей Камінь-Каширської райдержадміністрації. Це ж вирішувалася доля неповнолітніх. До уваги суд мав взяти ставлення батьків до виконання своїх обов'язків, особисту прихильність синів, як у цьому випадку, до кожного з них. Було з’ясовано, що Валентина Пилипчук «посередньо характеризується за місцем проживання, схильна до вживання спиртних напоїв». На час обстеження житлових умов (а це не один раз) її не було вдома. І, навпаки, щодо батька, Сергія Пилипчука, то якраз він, як засвідчували характеристики, і займається вихованням дітей, відвідує класні і загальношкільні збори. Крім того, він має постійне місце роботи: працює заготівельником у приватному акціонерному товаристві «Ратнівський молокозавод», де про нього відгукуються позитивно. Про належне виконання ним батьківських обов'язків свідчив акт обстеження житлово-побутових умов.
Враховуючи все це, Камінь-Каширський районний суд у травні 2011 року розірвав шлюб Пилипчуків. А ось синів залишив з батьком.
— Я другий чоловік у нашому районі, як сказав мені суддя, якому віддали дітей, — з гордістю мовить Сергій.
Він показує ще одну характеристику, яку змушений був брати вже після розлучення, у 2013-му. І пояснює, з чим це пов'язано:
— Я хотів відправити Іванка на оздоровлення за кордон — у Швецію. Була така можливість по лінії Скандинавської місії. А Валентина не дала дозволу. І тоді я хотів позбавити її материнських прав, то збирав документи. Бо коли малий Денис не розумів, що діється, куди мама зникла (йому, дворічному, вистачало тата і бабусі), то семирічний Іван дуже важко пережив це. Він навіть літери забув з того всього — треба було заново починати вчити. Попросив я матір Валентини навідатись у Білорусь до дочки, щоб та дала дозвіл на поїздку сина за кордон. Не дала. Так, мабуть, мені мстила. Тільки ж хіба мені? Синові насамперед гірше зробила. Він тоді на лікування так і не потрапив, іншу дитину включили у групу. Що говорити? За сім років Валентина лише раз зателефонувала синам, і то з умовою, що розмова буде за наш рахунок. Я не дозволив тоді їм поспілкуватися, раз у матері немає на них грошей. А їй, видно, і на руку — більше не дзвонила. У неї, знаю, друга сім'я.
Комісія свого часу зробила висновок, що дітям буде краще з батьком, і це справді винятковий випадок. Хоч досі сім'я Сергія Пилипчука на обліку у службі у справах дітей райдержадміністрації. Ще й зараз будь-якого дня, хоч минуло сім років, можуть прийти й перевірити, в яких умовах живуть його сини: що їдять, як одягнені, чи не кривдить їх ніхто.

По-вуличному Сергія звуть Хазяїном
Про це ми почули ще тоді, коли розпитували в селі, як проїхати до його хати. А вже сам чоловік розповів, звідки це прізьвисько:
— Коли я ходив у школу, то моя мати доїла корів у колгоспі. Я їй допомагав. І через це часто пропускав уроки. Класна керівничка якось сказала: «Нашого хазяїна знову нема». Так і прилипло це слово до мене.
А Сергій і справді хороший господар. При нагоді перерахував, що тримає в хазяйстві дві корови, двоє телят, п'ятеро свиней, а ще вівці, кролі, кури… І аж три собаки (так багато, «бо то вже сини жалісливі підбирають безпритульних тварин»).
До позбавлення Валентини батьківських прав не дійшло. Але й аліментів від неї на дітей чоловік ніколи не бачив. Держава платила по 330 гривень на кожного сина. На сьогодні колишня дружина — офіційно у розшуку, і в такій ситуації уже другий рік напівсироти отримують пенсію. Є і соціальна допомога. При згаданому хазяйстві на прожиття вистачає.
Прикро Сергієві, що і в другому шлюбі ось так сумно все закінчилося. Але вже змирився з цим. Звичайно, руки жіночі завжди потрібні. Особливо їх бракувало, коли діти були менші. Добре, як каже Сергій, що з матір'ю його живуть, то вона виручає.
— А що тепер: кнопку натиснув — і машинка попрала. Вода у хаті є — холодна, гаряча. Прибирання, то вже як вийде. Сьогодні — один, завтра другий береться за це.
Присутня при розмові бабуся Анастасія Гнатівна пригадує, як то було, коли Валентина подалася у світ, залишивши дітей:
— Перше вересня. Всі йдуть з мамами, а наших я повела. Не могла стримати сліз — чого ж то так, що вони з бабою?.. Коли вдруге йшла до школи, то вже не так боліла душа.
Анастасія Гнатівна — в поважному віці. Восьмий десяток добігає. Їй би посидіти, відпочити. Одне слово, легше пожити.
— І так би й було, якби в хаті була невістка, — каже бабуся. — Хай би вже вона хоч у будинку поралась, а я по хазяйству. До роботи мені не звикати — 45 літ корів у колгоспі доїла.
А коли мова зайшла, що й зараз в хазяйстві дві корови — це ж, певно, доїльний апарат виручає, то Анастасія Гнатівна сказала:
— Та що ви… Апарат, правда, є — дали нам, як три корови ми мали. Але ні разу його не включала. Як апаратом доїти, то все має бути облаштоване до ладу у хліві, а не так, що включиш і, не дай Бог, спалиш усе.
До речі, як сказала бабуся, внуків теж уже називають хазяями. І вони справді дуже старанні. І батькові допомагають, і в лісі, як по ягоди влітку підуть, то порожняком не вертаються.
Якби сталося, що Валентина захотіла провідати синів, чи б дозволили? І про це зайшла мова.
А чом же ні? — міркує Анастасія Гнатівна. — Хай би подивилася, що не пропали діти без неї. От тільки внуки не згадують уже матері. А зразу у хлопців така була нудьга, що серце боліло бачити це. Зараз у них налагоджене життя. Я одне знаю: то не мати, яка заради якогось чоловіка покидає дітей. Це б і сказала, якби зустрілася з своєю колишньою невісткою.

У Хазяїна, як називають у селі Сергія, підростає ще три хазяї.

У господарстві є все, то й на столі не порожньо.