Дива трапляються

Надія АНДРІЙЧУК

Це помітила й компанія хлопців, що стояла на зупинці навпроти студентського гуртожитку, бо котрийсь із них озвався:
— Сніжинко-сніжинко, ви часом не припізнилися? Новорічні ранки вже місяць як минули…
— Бери вище, Антоне: вона – Снігуронька. З такою навіть я на роль Діда Мороза погодився б, – заперечив інший.

Минулого не вернеш – його треба відпустити і йти далі, жити надією. А дива трапляються.

— Твоя правда, Петре. От тільки Снігурка наша чомусь сумна. Можна ми спробуємо вас розвеселити?
Аліна мовчки обминула їх і стала віддалік. Їй не хотілося ані танцювати зі сніжинками, ані вступати в пустопорожні балачки з хлопцями, яким вона явно подобалася. Хоч минуло вже близько року, відколи дівчина розпрощалася із Сашком, а ставлення до нього якось мимоволі проектувалося на інших представників сильної статі: усі вони однакові і вірити їм не варто.
Кохання її життя – позаду, щастя – перегорнута сторінка. Але треба якось жити. Вона мусить зосередитися на навчанні, успішно скласти державні екзамени, влаштуватись на роботу. Зрештою, хто сказав, що щастя невіддільне від любові? Воно просто має безліч граней, і кохання – лише одна з них…
У таких мінорних роздумах Аліна «на автопілоті» зайшла у тролейбус, машинально оплатила проїзд і, злегка притримуючись за поручні (все одно в салоні так тісно, що падати просто нікуди), невидющим поглядом дивилась у вікно, вкрите чудернацькими витворами морозу. Хтозна, може, і зупинку свою проїхала б, але на одному зі слизьких поворотів водій не втримав громіздку машину і тролейбус занесло так, що пасажири полетіли один на одного. Дівчина відчула, що її гострий каблучок- «шпилька» став явно не на підлогу… Озирнувшись, помітила скривлене від болю обличчя того, кого товариші називали Антоном.
— Вибачте, будь ласка. Мені дуже шкода.
— Нічого, Снігурко, не турбуйся.
— Ой то неспроста. Неспроста дівчата хлопцям на ноги наступають, – пролунав із сусіднього сидіння старечий голос. Дідусь у кролячій шапці-вушанці хитро примружив око, підморгнув чи то Аліні, чи то Антону (а може, обом?) і повів далі, поринувши спогадами у власну юність: – Пам’ятаю, моя Юстина на танцях мені всі ноги пообтоптувала. Ото невдовзі після того я і сватів заслав. Перед тим же так побивався за іншою красунею. Та минулого не вернеш – його треба відпустити і йти далі, жити надією. А дива трапляються…
Тим часом водій оголосив наступну зупинку, й Аліна, раптом спохопившись («Моя!»), почала пробиратися до виходу.
— Дівчино! Ти куди? – озвався до неї старий. – А може, то твоя доля? А ти тікаєш…
— Та кажуть же, що від долі не втечеш, дідусю, – силувано усміхнулась Алінка. – А якщо так, то ми ще зустрінемось.
— У такому великому місті можна і з долею розминутися, отак жартуючи, – почула вона навздогін уже на вулиці.
«Ет, хочеться старому побалакати. Тільки рани роз’ятрює. Зі своєю долею я вже й так розминулася. Неласкавою вона була до мене, – міркувала дівчина дорогою до університету. – Зрештою, зараз у мене інший клопіт».
…Крига поволі танула – не стільки на землі, як у серці Алінки. Все частіше зринали в пам’яті слова, мовлені дідусем у тролейбусі: «Минулого не вернеш – його треба відпустити і йти далі, жити надією. А дива трапляються». І хоч надворі ще лютувала зима зі снігами-заметілями, а попереду чекали державні іспити, випускний, співбесіди з працедавцями, проте печалі та депресія все-таки відступали.
— Може, сходимо в кіно на День святого Валентина? – запропонувала якось подруга.
— Ти і я – дві самотні леді? Людко, ти збожеволіла? – здивовано звела брови Аліна.
— А чом би й ні? Хіба самотнім леді заборонено відзначати свято закоханих? Не вигадуй відмовок. Я чекатиму перед входом до кінотеатру. Фільм починається о 6-й вечора.
Лютневого надвечір’я, обминаючи почорнілі кучугури, що лежали на узбіччях, дзвінко вицокувала каблучками-«шпильками» Снігурка. Вона здалеку весело помахала рукою подрузі, що чекала її біля кінотеатру, і прискорила ходу – до початку сеансу залишалося декілька хвилин.
Дівчата знайшли свій п’ятий ряд саме в той момент, коли у залі вимкнули світло.
— Вибачте, – звернулася Аліна до того, чиє місце виявилося поруч.
Нічого, Снігурко. Бачиш, а дід був правий: дива таки трапляються. Ну, здрастуй, доленько…