Співробітники парку «Прип’ять-Стохід» не думали, що воюватимуть проти колишніх однополчан

Тамара УРЯДОВА
Юрій Хомич із села Пожіг, що на Любешівщині, та житель Седлища цього ж району Віктор Бурдак свого часу як солдати-строковики воювали в Афганістані. А коли в наші дні на Сході України розпочалися бойові дії, вони знову одягнули військову форму і зі зброєю в руках пішли добровольцями захищати цілісність держави. Єднає їх і те, що обидва є працівниками національного природного парку «Прип’ять-Стохід».

Коли на Сході України розпочалися бойові дії, вони знову одягнули військову форму і зі зброєю в руках пішли добровольцями захищати цілісність держави.

– В Афгані ми служили пліч-о-пліч із білорусами, росіянами. Ділили пайок, боєкомплект. І подумати не міг тоді, що через тридцять років знову візьму до рук зброю, але вже – аби захищати мир власної країни. Коли розпочалися події на Сході, знаючи, що таке війна, маючи бойовий досвід, я вирішив не відсиджуватися вдома. Щоб не допустити агресора на нашу Волинь, краще зупинити його подалі від домівки. Тож у лютому 2015 року добровольцем прийшов у військкомат, – розповідає Віктор Бурдак.

Із четвертою хвилею часткової мобілізації, після проходження навчання на Житомирському полігоні, у складі 25-ї окремої Дніпропетровської парашутно-десантної бригади, прибув на місце служби – в сектор «Б» Донецької області. Брав участь у бойових операціях у районі Мар’янки, Новомихайлівки, Красновгорівки. Рік і два місяці відслужив, із них близько дев’яти місяців – безпосередньо у зоні бойових дій.

Опісля довелося чоловікові поправляти здоров’я у Дніпропетровському військовому госпіталі та реабілітаційному центрі під Києвом. Після демобілізації не пориває Віктор Іванович зв’язків із бойовими товаришами, командирами, які продовжують службу на Сході України. Юрій Хомич потрапив у Афган у 1987 році. 

– Тоді нас, солдатів, переконували, що захищаємо південні рубежі спільної батьківщини – СРСР. У моєму батальйоні служило багато росіян із Уралу. Тому дуже важко тепер сприймати слова, що ми – «фашисти», бо захищаємо Україну від «братнього народу». Важко усвідомлювати, що на боці сепаратистів десь воюють колишні наші однополчани, з якими в Афгані були, як брати. Ми підтримували стосунки аж до нинішніх подій на Сході України. Тепер із деякими товаришами не знаходимо спільної мови через розходження поглядів, – невесело констатує Юрій Йосипович.

Афганістан добряче дався взнаки чоловіку, тож через інвалідність його не мобілізовували у Збройні сили України. Але не зміг сидіти вдома. Чоловік зізнався, що дружина дуже хвилювалася, відмовляла, коли сказав, що піде добровольцем на Схід. Проте, зрештою, благословила, бо весь час переконував: «Маємо там зупинити загарбника». Ось так 4 лютого 2015 року Юрій Хомич поїхав із Любешова на Луганщину, в місто Старобєльськ, у другу штурмову «афганську» роту батальйону «Айдар». Переважно перебував на легендарному 29-му блокпосту на трасі Бахмутка, практично на передовій. А перед демобілізацією – на полігоні «Широкий Лан» на Миколаївщині. Повернувся в жовтні 2015-го.