Несподіване щастя
Березневе сонце востаннє відбилося у величезній бурульці, і та дзвінко й тужливо сплила сльозою. «Отак розтало й моє кохання», — подумала Галина, відводячи погляд від вікна. І було чого: її зрадливий коханий жив у сусідньому будинку, на такому ж, як і вона, поверсі. Це сусідство і звело їх. Закінчивши навчання в університеті, винайняла затишну квартирку в чудовому районі напередодні 8 Березня. Розпакувавши речі, вийшла на балкон подихати свіжим повітрям. Холодний вітер миттю розкидав зусібіч її густе золотисте волосся
Sandra OLEK
—Гей, Золотоволоско! — почула дзвінкий чоловічий голос.
Він долинав з будинку навпроти і належав симпатичному чорнявому хлопцю.
— З якої казки ти прилетіла сюди? — продовжував юнак.
Нічого не відповівши, проте з чудовим настроєм після гарних слів повернулася до кімнати. Через хвилину тишу розривав дзвінок.
— Хто там? — поцікавилася.
— Твій принц, Золотоволоско. І не там, а вже тут, дуже хоче познайомитися з тобою.
За дверима і справді стояв темноокий, нещодавно побачений нею красень. Одразу ж і гуляти її виманив. У центрі купив величезний букет тюльпанів. І сказав хвилюючись:
— Це тобі. З нагоди знайомства й 8 Березня.
— Так свято ж післязавтра, — здивувалася.
— А ми святкуватимемо сьогодні, бо ввечері мені на поїзд. Друг одружується.
Галина сховала обличчя між квітами. Хлопцеві здалося, що вона зітхнула.
— Я теж за тобою сумуватиму, — щиро зізнався.
А хвилинку подумавши, додав:
— Ні, не сумуватиму. Я просто візьму тебе з собою. Згода?
Галина щасливо кивнула головою.
На весіллі вони танцювали тільки вдвох, хоч на симпатичну дівчину частенько позирали й інші. Та й панянки кокетливо тяглися поглядом до Василя.
Ти помиляєшся. Надія живе завжди. І це останнє, що зникає разом з людиною.
— Це — найщасливіше 8 Березня в моєму житті, — сказала вона, притулившись до плеча хлопця, коли вони поверталися додому.
— У нас їх ще буде багато-багато. І кожне наступне здаватиметься тобі кращим від попереднього. Обіцяю.
Минув майже рік. І от напередодні цього чудового жіночого свята, Галинине щастя розтало, мов остання бурулька на сонці. До неї в гості завітала університетська подружка. Висока, ставна, чорноволоса. Одягнута, як героїня модерних фантастичних бойовиків. Уся в чорному: від волосся до модельних черевичків. Вона кинула на Василя промовистий погляд разом з кільцем цигаркового диму, і хлопець буквально впав їй до ніг. Пішов проводжати нову любов. Ні, не додому. До своєї квартири.
…Галина підійшла до вікна й одразу ж різко відскочила, побачивши, як Василь обнімається з розлучницею. Проте за кілька хвилин цікавість знову привела її до вікна. Погляд упав на двері під’їзду. Щаслива парочка, весело сміючись, виходила з дому.
Дівчина важко опустилася на диван, всоте думаючи про те, що якби вона не погодилася тоді на зустріч з колишньою однокласницею, зараз була б поруч із цим хлопцем, а не сиділа б самотою в такий день. За сумними думками непомітно задрімала.
Її розбудив дзвінок у двері. Наївно вірячи в те, що «солодка парочка» посварилася, що Василь повертається до неї, не вмикаючи світла, рвучко відчинила двері. За ними стояв хлопець з величезним букетом, який майже повністю затуляв його очі. Так, що він навіть і не міг добре побачити, кому вручає квіти.
— Це тобі, — сказав він.
— Ти хто? — поцікавилася Галина.
— А ти хто? — здивувався юнак. — Трохи більше року тому тут мешкала моя знайома Надія. Ми зустрічалися. Посварилася через її нестерпний характер. А сьогодні якась сила примусила мене купити квіти і йти сюди миритися.
— Тепер цю квартиру винаймаю я. Ніяка Надія вже тут не живе, — сказала Галина, намагаючись повернути квіти хлопцеві.
Але той не поспішав їх брати, уважно придивлявся до дівчини. А тоді, обігруючи слово «надія», промовив:
— Ти помиляєшся. Надія живе завжди. І це останнє, що зникає разом з людиною.
Не розуміючи, глянула на нього.
— Ми зустрілися випадково. Але в нас є надія стати щасливими. Ти ж віриш у несподіване щастя?
