МЕДАЛЬ У ФОРМІ КРАПЛИНИ КРОВІ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.41 € 32.34

МЕДАЛЬ У ФОРМІ КРАПЛИНИ КРОВІ

Лучанка Марія Чмут — одна з трьох українських жінок, нагороджених відзнакою Міжнародного Червоного Хреста...

Лучанка Марія Чмут — одна з трьох українських жінок, нагороджених відзнакою Міжнародного Червоного Хреста – медаллю імені Флоренс Найтінгейл, англійської медсестри, котра під час Кримської війни організувала догляд за пораненими вояками союзників. Це найвища нагорода для медсестер, санінструкторів.
— Ось вона, медаль, — показує Марія Василівна відзнаку у формі краплини крові, котра потіснила інші нагороди на святковому костюмі жінки.
А їх у неї, фронтової медсестри, чимало. Медалі “За відвагу”, “За бойові заслуги”, “За визволення Варшави”, “За визволення Праги”, “За взяття Берліна”, ордени Червоної зірки і Вітчизняної війни першого ступеня свідчать про ратний подвиг жінки і відображають шлях 140-ї гвардійської Сибірської дивізії, у яку вона, вісімнадцятирічна, потрапила відразу ж після закінчення в 1941 році Ленінградського медучилища. Не раз ризикувала власним життям, виносячи з поля бою поранених. Перев’язавши своїх, надавала першу допомогу і чужим, бо вони “хоч і вороги, але ж люди”.
— Після одного з боїв на Курській дузі я вирішила ще раз піти по окопах. Хотіла перевірити чи, бува, не залишився хто з поранених, — розповідала жінка. — Стрибнула в одну з траншей — і опинилася віч-на-віч із здоровенним німцем-радистом. Він схопив мене і почав душити. Стріляти не міг, бо видав би себе. Я була маленька, худенька, до плеча йому не діставала, але відбивалася, як могла. Страх подвоїв сили. І кричала, наче сирена. Це мене врятувало. Крик почули поранені і шість чоловік кинулися мені на виручку. Хлопці обеззброїли німця.
Марія Василівна вважає себе везучою, бо ж кулі обминали її. Від Курська до Познані пройшла неушкодженою, але за польським містом удача несподівано зрадила її.
... Під час бомбування медсестра затягнула поранених у траншею. Їх вдарило вибуховою хвилею, засипало землею. З шести чоловік залишилося лише троє.
— Коли нас розкопали, ми були вже синіми, — пригадує жінка. — Ледве врятували у польському госпіталі. У мене був повен рот землі – і жодного зуба. Права рука була переламана і бовталась, як чужа. Я не могла говорити, дуже заїкалася.
З госпіталю медсестра Марія вийшла інвалідом – із вставною щелепою і рукою, яка погано слухалася. Та попри це повернулася у свою дивізію. І дійшла з нею до Берліна. Там і зустріла Перемогу у званні сержанта і несподівано для себе вийшла заміж за свого командира – підполковника Івана Чмута, українця з Чернігівщини, який тоді командував полком.
У той час перебував у Берліні маршал Жуков. Підполковник Іван Чмут вирішив скористатися нагодою, попросити його дати дозвіл на одруження з медсестрою, до якої приглядався впродовж чотирьох років. Викликав Марію і запропонував їй написати рапорт на ім’я Жукова з проханням дозволити вийти заміж.
— Я була здивована пропозицією, — каже Марія Василівна. – Адже командир хоч і ставив мене у приклад медсестрам – ніколи навіть не натякнув на якісь особисті симпатії до мене і не виділяв серед інших. Та й до нього я ставилася лише як до командира – поважала і не більше. Але погодилась відразу. Вважала, що мені, інваліду, ні на що надіятися.
Маршал підписав рапорт, і на бал, організований з нагоди підписання акта про капітуляцію Німеччини, куди був запрошений Іван Чмут, Марія пішла вже з підполковником як дружина.
— Я не хотіла йти, бо не було в чому. Стара, вицвіла гімнастерка для такої урочистості не годилася. Але виручив мене кастелян – пошив із солдатських онуч плаття. Аби виглядало по святковому, оздобив білим хутром із солдатських рукавиць. Ось у такому платті і в стоптаних кирзових чоботах я й кружляла у вальсі, — сміється Марія Василівна.
Весілля відзначили у вузькому колі друзів Івана Митрофановича. Він усе життя її жалів, оберігав і дітям казав: “Допомагайте мамі, бережіть її”. У перші дні дружина за звичкою усе ще зверталася до чоловіка “товариш командир”, поки не сказав: “Називай мене по імені, я ж тепер тобі не командир”.
Після війни чоловік ще чотири роки служив у Німеччині. Марія працювала у санчастині. У 1947 році вони вперше поїхали у відпустку на Чернігівщину, батьківщину Івана Митрофановича. Там її чекав сюрприз.
— Коли зайшли в хату, де жила мати чоловіка, назустріч йому з криком кинулася дівчинка років десяти, а маленький хлопчик – до мене, — згадує Марія Василівна. – Не встигла я отямитись, як він вже обіймав мене, приказуючи: “Як же я довго чекав тебе, мамочко!”. Це були Валя і Толік, діти Івана Митрофановича від першої дружини, яка померла ще до війни. Вони жили з бабусею. Про їх існування я не знала, і коли дорікнула чоловікові, чому не сказав відразу, що має дітей, мовив: “Боявся, що за мене не підеш”.
Ось так несподівано 24-річна Марія стала мамою. Валя, старша донька Івана Митрофановича, спершу сторонилася. А ось шестирічний Толік не відпускав ні на крок. Відпустка швидко закінчилася. Настала пора від’їзду – і виникла проблема. Толік нізащо не хотів відпускати, криком кричав: “Візьміть мене з собою”. Довелося взяти. У Лейпцигу він пішов у перший клас. А в 1947 році народилася Таня. Народила її Марія попри заборону лікарів. Хотіла мати спільну дитину. До п’яти років дівчинку доглядала нянька Шарлотта. Тож Таня чудово розмовляла німецькою мовою (вже ставши дорослою, вона вступила до Київського інституту іноземних мов). У 1949 році чоловіка перевели у Підмосков’я, а через кілька років в Котовськ, на Україну. Туди ж забрали і старшу доньку. У Котовську Іван Митрофанович служив до 1960 року. Вийшов у відставку – і приїхав з сім’єю до Луцька. На той час там жила з матір’ю його сестра Катерина. Так і стала Марія Василівна лучанкою.
Зараз Таня з чоловіком і сином виїхала до Німеччини. Коли перетинала кордон і розкрила паспорт, у якому зазначено місце народження, її запитали: “Фрау повертається додому?”. Можливо, Тетяна й не покинула б Україну. Та життя змусило. Син Ігор вступав до вузу на факультет іноземних мов. Не добрав одного бала. Довелося йти на контрактну форму навчання. Щоб міг вчитися, батьки-пенсіонери продали стареньку “Волинянку”, гараж. Та заплатити за другий курс грошей не вистачило. От і прийняли рішення їхати до Німеччини.
— Ігор хоче повернутися додому. Телефонує, каже, здобуду освіту і повернуся до Луцька, — розповідає Марія Василівна. – І я того дуже хочу. Хочу, щоб мав роботу на своїй Батьківщині, жив щасливо.
Цими днями Марії Василівні виповнилось 83 роки. Її привітали внучка з сім’єю. Зателефонувала з Німеччини і донька Тетяна. Побажала довголіття і міцного здоров’я, а його Марії Василівні зараз не вистачає – практично не діє зранена правиця, болить ліва рука, “скаче” тиск. Але всі болі забуваються, коли в кімнату вбігає маленьке сонечко – правнучка Алінка. Вона, як каже, доглядає прабабусю. А та її, поки батьки на роботі. Ось так і живуть.
Євгенія Сомова.
Фото з домашнього архіву Марії Чмут.