Відверта оповідь про поліського поета з Красноволі
Відверта оповідь про поліського поета з Красноволі
З Василем Більчиком ми познайомились зовсім недавно. Майже на шестидесятилітньому життєвому порозі він видав у Луганську свою першу книжечку поезій «Моя Волинь». Запитав: «Чому в Луганську?» Там, виявляється, вдвічі дешевше, ніж у Луцьку. Розкрив навмання збірку на 60-ій сторінці і душу одразу ж підкорив вірш «Ходить бабця по селу». Згодом він був надрукований у нашій газеті. Сільський поет мав після цього неприємності. Річ у тому, що сумну поетичну картину він зобразив з натури, як і бабцю «вдягнуту в куфайку й сивину», що від дочки до сина ходить знову й знову і просить хліба у чужих людей. Після публікації вірша односельчанка прийшла зі скаргою до поета, мовляв, чому він її знеславив. «Вибачте, — відповів, — але ж у вірші не названо жодного імені». Як би не було, але бабця тепер не ходить просити милостині по селу, син і дочка відчули свою провину, притулили стару матір до серця. Закортіло зустрітися з отим правдивим поетом в його Красноволі. При в’їзді в село запитали зустрічну жіночку: — А де живе Василь Більчик? Лукаво посміхнулася: — Шукайте його або в коханки, або вдома в Погулянці. Так звана поетова коханка, вчителька місцевої школи Алла Василівна зовсім не приховувала своєї приязні до Василя Більчика. — Так вийшло, що у нас нічого не вийшло, — відповіла. — Василь повернувся до своєї дружини, сім’ї. І я його в тому не осуджую. Мабуть, він правий. Але й мене не забуває. Допомагає, коли щось потрібно. Ось і сьогодні мав прийти, бо зібралась хату білити. Обіцяв речі надвір повиносити. Чомусь немає. Не застали поета і в сусідній Погулянці. Його привітна дружина Ніна Олексіївна, також вчителька тієї ж Красновільської школи, в якій, до речі, працює вчителем музики і сам Василь, сказала, що чоловік зранку поїхав велосипедом у ліс по ожини. — А з ким же він там буде руки колоти? — пожартували. Ніна Олексіївна Більчик щиросердно виклала нам щасливу драму свого життя. Чому, запитаєте, щасливу? Хіба драма буває щасливою? Може, деколи й буває. У Ніни Олексіївни з Василем було друге заміжжя. Познайомились в місті Совєцьке у Ханти-Мансійському окрузі. Разом вчителювали. Він на баяні грав, вона співала в шкільному хорі. Нажили п’ятеро дітей — чотири сини і дочку. Згодом переїхали на постійне проживання в Кемеровську область. Коли Україна здобула незалежність, Василь почав рватися додому. Дружина навідріз відмовлялась їхати з ним. Казала: «Мене там вб’ють». Забрав з собою синів і поїхав. Ніна залишилась з дочкою Оленою. Класним керівником у старшого сина Борі була Алла Василівна. Прийшла якось додому до свого учня, побачила, що трудно п’яти мужикам без хазяйки. Запропонувала: — Давайте я вам трохи приберу, поперу. Так і зосталася. А через рік і сім місяців не витримало серце Ніни Олексіївни. Василь зустрів дружину на вокзалі в Маневичах. Відтоді отак і живуть в трикутнику. Шила в мішку не сховаєш. Коли Василь збирав у лісі ожини, Ніна Олексіївна ділилася прожитим: — Трудно мені було тут, і зараз трудно. Я росіянка, родом з Уралу. Закінчила Московський педінститут, проходила стажування в Лейпцигу, викладаю німецьку і англійську мови. Тут, у Красноволі, доклала всіх зусиль, щоб досконало вивчити українську. Може, найважче, але це було справою моєї честі. Як так: жити в Україні і не знати її мови? Я й вірші пишу українською. І пісні. З авторськими піснями виступаю на концертах, районних оглядах. Колись же в консерваторію поступала. Процитуємо чотири рядки пісенної поезії Ніни Більчик. У кожного в світі є рідна земля, Де вперше ти бачив політ журавля, Де радує все, навіть гірка полинь. Як ти дорога мені, казко-Волинь! Пісню «Небо над Волинню» вчителька англійської присвятила своїй улюбленій, дуже старанній учениці Олі Мотрунчик, на що середульший син В’ячеслав дорікнув матері: — У тебе стільки своїх дітей, а пісню чомусь присвятила чужій дівчинці... — Не знала, що відповісти синові, — щиро зізнається Ніна Олексіївна. — Я взагалі тут зовсім безпорадна. Десять років живемо в Красноволі, а не маємо українського громадянства. В’ячеслава навіть в армію через те не хочуть брати. Тільки недавно на підставі Закону України про імміграцію — отримала тимчасове посвідчення на постійне проживання з дивною приміткою «дійсне безстроково». Брат живе у Пермі, кличе до себе. Мама сама тужиться у Пермській області, бідкається, кому ж хату переписати. Їй уже 81 рік. Недавно до нас приїжджала за дві тисячі кілометрів. А мене щось тримає на цій землі. Я всю Лесю Українку прочитала. Яка велика поезія! Василь повернувся через три хвилини після того, як ми від’їхали з його Погулянки. Зоставив йому коротку записку. І він приїхав на інтерв’ю до Луцька. Поспілкувалися щиро. Родом він із села Нова Руда Маневицького району. Після школи закінчив Луцьке педучилище. Потім служив в армії у морському десанті на Кубі, виконував, так би мовити, інтернаціональний обов’язок. Поступив на факультет журналістики Львівського університету. Був однокурсником наших колег Василя Гінайла і Катерини Зубчук. Вчився на відмінно. Та після третього курсу Василя Більчика несподівано відрахували з університету. Викликав декан і звелів написати заяву. Нічого не пояснив, сказав лишень, що весною поновишся. — За що ж виганяєте? За дівок? За горілку? За націоналізм? — перепитав студент. Декан Павло Ящук відповів мовчанкою. Василь Більчик дружив з небайдужими до українського слова Богданом Чепурком, Богданом Марцінком, Грицьком Чубаєм. Разом читали заборонених тоді Ліну Костенко, Івана Дзюбу, Василя Симоненка. Пильні кадебістські стражі змели всіх однією мітлою. Василь Більчик об’їздив кілька редакцій районних газет на Волині. Ніде його не взяли на роботу. — Був у мене друг в Тюменській області, — каже Василь. — Спочатку махнув туди заробляти гроші. А потім було ще кілька переїздів. Працював стропальником на лісоповалі, заправляв пальним літаки й вертольоти, потім трохи вчителював, заочно закінчив Кемеровський державний інститут культури. А коли Україна здобула незалежність, батько написав: — Сину, приїжджай, бо я скоро вмру. Це був поклик серця. Василь відчув, що більше не може жити без України. Парадоксальна ситуація. Більчика за націоналізм відрахували з університету. А він знайшов свою долю в Росії, одружився на росіянці. І сам вважає себе росіянином-українцем. Хоч в Україні народився, тут живе, має лишень довідку про реєстрацію особи громадянина України. Ця довідка не дає йому права голосувати. Такі ж проблеми в дружини і синів, яких всіх тут охрестили. А ось дочка Олена, яка живе в Підмосков’ї, морочиться тим, що має українське громадянство. — Я люблю Україну, — каже Василь, — але не можу кепського слова сказати й про Росію, бо пізнав там багато хороших людей. Поганих народів не буває. А взагалі я в політику не лізу — це брудна справа. Мені хочеться писати вірші. Ось заробив на ягодах за літо 400 гривень, вислав у Луганськ, щоб видати там свою другу збірку. Моя Євангелія — це поезія і мистецтво. Василь Більчик — самодіяльний композитор і поет-пісняр, працює художнім керівником будинку культури у Красноволі і вчителем музики у школі. Написав гімн Красновольської громади, друкує вірші, новели в районній газеті, мріє про свій творчий авторський вечір. — А як даєш собі раду в особистому житті? — Розумні люди мене розуміють. А з нерозумними забагато честі спілкуватися. У нас чисто демократичні стосунки. Алла у трудний час підтримала мене. І в моїй душі не висихає почуття вдячності. Їй також зараз нелегко, виховує двох внуків. Треба їй помагати як колезі, дров піду нарубаю, сіна накошу. А живу з дружиною, бо вона мати моїх п’ятьох дітей. Батьківським почуттям зраджувати не можу. — Насамкінець нашої відвертої розмови в редакції Василь Більчик розказав, як кілька днів тому, коли брав ожини, його вкусила гадюка. Стільчиком наступив їй на хвіст. Але нічого, кров видавив, через годину біль пройшов. Слухав Василя і подумав: хіба тільки його і хіба тільки раз у житті нас кусають гадюки. А ще мій співрозмовник пожалівся на видавців своєї першої поетичної книжки, які дали їй банальну назву «Моя Волинь». В автора була інша, дуже образна назва: «Іду проти вітру». Святослав КРЕЩУК. Фото Миколи ЗІНЧУКА.
