«Не бажав, не сподіяв нікому біди...» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.06 € 33.81
«Не бажав, не сподіяв нікому біди...»

Волинь-нова

«Не бажав, не сподіяв нікому біди...»

Рік тому зупинилося чуйне серце письменника Василя Гея (на фото), якому «боліла найменша кривда, бо жив за законом вірності»

Валентина ШТИНЬКО



У 1973 році мені, тоді третьокурсниці столичного університету імені Тараса Шевченка, потрапила до рук невеличка поетична збірочка, що ще пахла друкарською фарбою, — «Закон вірності» Василя Гея. То була перша його книжка. Особисто з автором знайома не була, але знала, що він земляк–волинянин. Тому й вирішила написати на неї рецензію, яка мала стати (або й не стати) перепусткою на спеціалізацію «Літературно–художня критика», що створювали на базі нашого курсу. Рецензія, на думку викладачів, удалася, а я небавом познайомилася з автором. Відтоді й аж до останньої зустрічі, а вона символічно відбулася 9 березня 2016 року біля пам’ятника Тарасові Шевченку під час традиційних урочистостей, Василь Степанович у моєму житті був не просто колегою по перу, а моральним авторитетом, порадником, недосяжним майстром слова, небайдужою людиною, з якою цікаво спілкуватися не лише на літературні теми. Нині залишається шкодувати, що ті неоціненні хвилини задушевних розмов були не такими вже й частими.



— Я теж пила з того поліського джерела, тому кожну фразу роману прочитую не оком, а серцем. Тут кожне речення треба вдихнути і відчути. А який органічний діалект, скільки зблисків народної мудрості! — ділилася враженнями письменниця Ніна Горик.



Втім, жалкували про це й найближчі приятелі Василя Степановича, і його колеги–спілчани, і просто читачі та шанувальники його творчості, які прийшли нещодавно у Волинську обласну наукову бібліотеку імені Олени Пчілки на презентацію останньої книжки Василя Гея, роману «Тенета для Полісся», виходу якого він, на жаль, так і не дочекався. Про підтримку перших літературних кроків, котру постійно відчувала від досвідченого письменника, і про особливості підготовки до друку його останнього роману говорила літературний редактор книги поетеса Євгенія Назарук. А директор видавництва «Надстир’я», де побачив світ цей роман, Світлана Політило зауважила, що за останній рік життя Василя Гея тут були видрукувані ще й дитяча його книга, збірник пісень, а тепер — ось «Тенета для Полісся». Він поспішав жити, поспішав передати читачам усе те, що народилося, виболіло в його небайдужому серці.
— Це особлива творчість і вірші особливі, у текстах його пісень одразу закладена мелодія, — сказав про свого друга й творчого побратима народний артист України, художній керівник заслуженого народного ансамблю пісні і танцю «Колос» Олександр Огородник. — У нас було дуже багато спільного. Я можу говорити про кожну пісню, як про дитину. Їх не один десяток. А народжувалися вони частенько, коли ми вибиралися з міста. На природі Василь ставав іншим, у нього були інші очі. Йому боліла найменша кривда, завдана лісові, річці, полю, його вбивала кожна смітина на узбіччі шляху, йому боліла доля України.
Той біль і ту синівську любов сповна передали під час презентації учасники «Колоса», дарма що, як сказав Олександр Огородник, приїхала «лиш одна сьома частина колективу».
Людиною–зорею, втрата якої з кожним прожитим днем відчувається все гостріше, назвав свого друга заслужений діяч мистецтв України, директор, художній керівник Волинського академічного обласного театру ляльок Данило Поштарук.
— Я теж пила з того поліського джерела, тому кожну фразу роману прочитую не оком, а серцем. Тут кожне речення треба вдихнути і відчути. А який органічний діалект, скільки зблисків народної мудрості! — ділилася враженнями письменниця Ніна Горик. А її старший колега Іван Чернецький розшифрував те, чого вже не можуть знати юні читачі: назвав конкретних людей, хто став прообразами, зокрема, журналістів обласної молодіжної газети, в редакцію якої прийшов працювати головний герой роману журналіст–початківець Ярко Дарчук. Це він назвав необдуману меліорацію «тенетами для Полісся», адже її злочинні наслідки відчуваємо й сьогодні. На жаль, потерпатимуть від них і наші нащадки.
Про найрізноманітніші аспекти життя, творчості, громадської діяльності Василя Гея говорили ведуча вечора, завідувачка відділом бібліотеки Ольга Кириченко, директор книгозбірні Людмила Стасюк, учителька Маневицької ЗОШ Тетяна Миткалик, письменники Іван Корсак, Олена Криштальська, Олеся Ковальчук та інші. Присутні схвально сприйняли пропозицію народної артистки України Людмили Приходько підготувати й видати книгу спогадів про Василя Гея, людину–зорю, яка навіть після смерті продовжує світити на творчому горизонті не лише Волині, а й України.
Вдова Василя Степановича, Мирослава Іванівна, сердечно подякувала всім за щирі слова і добру пам’ять про письменника.
… А пам’ять знову і знову поверталася до тієї найпершої зустрічі із «Законом вірності», який подивував і вразив, й до останньої — з «Тенетами для Полісся»… Як людина, що перечитала майже все, написане письменником, смію стверджувати: Василь Гей прожив своє життя за законом вірності й жодного разу не схибив, не зрадив ні Слову, ні друзям, ні рідній землі, яку любив самовіддано, яку окрилював своїми піснями. А найріднішим куточком для нього було село Заболоття Любомльського району. 19 років він керував обласною літературною студією «Лесин кадуб», 17 літ очолював Волинську письменницьку організацію. Автор понад тридцяти книг, з–поміж яких прозові «Яворник» (1996), «При світлі сивої роси» (2001), «Вихор у стиглому житі» (2002), «Кому важка наука рідномовності?» (2008), «Визволяймося від лукавого» (2009), «Погашений світильник» (2010), а також вибраних творів у трьох томах. «Тенета для Полісся» стала лебединою піснею… Скільки разів при читанні роману спалахувала підсвідома думка: ось тут — добре, а ось цей вислів — просто афоризм, треба зателефонувати авторові… А за мить муляло в серці невимовним болем: Василь Степанович поза зв’язком навічно, дарма що за рік так і не піднялася рука викреслити із записника його телефон. Зате знову і знову занотовувала мудрі вислови чи то підслухані у народу, чи таки власні, авторські, котрі знову ж підуть у народ: «Не хвали день зранку, а жінку замолоду»; «Якби та якби, та не було на світі журби»; «Хто боїться, той стоїть на місці, а хто відважить, той віз підважить», «Жона — не стіна, яку не можна відсунути»; «Хвалилася опенька, що в неї шапка гарненька, а гриб їй каже: «Гарненька, та дарма, під нею голови нема!»; «Тут не пишно, але затишно»…
Відчувалося, як прозовий текст іноді чинив спротив й автор несамохіть переходив на поезію: «На Купала упало в болото зело, а провина яка моя, люди? Чим, плането, гаряче остудиш чоло, як мене вже під сонцем не буде?» Вона ж бо, поезія, в ньому підживлювалася тим «сузір’ям джерел», що поїли душу з дитинства, синіми віконницями батьківської хати, рідним простором і часом, у якому «Липень — як материн спів: «Тихо від нього на світі». Та завершує роман Василь Гей не поетичною метафорою, а тривожним філософським запитом: «Чи будемо ми, як не буде нічого?» Адже «Тенета для Полісся» — не просто роман про екологію довкілля, він — про екологію наших душ.


Малоросся
Грані і тисячоліть грають барвами крові,
Пахне рута отрутою, димом дихають роси,
І, живі ще та сущі в нерідному слові,
Ми такі ще малі, ми таки малороси.
Гречкосії, гетьмани, раби, яничари,
Рубікон перейшли ми. А далі, а далі?
Знов над степом червоні клубочаться хмари,
Славу боре ганьба, мов на річці Каялі.
Проростаємо, наче трава з–під бетону,
Ростемо крізь морози й московські погрози,
Та ніяк зі свого Вавилону–полону
Ще не годні звільнитися ми, малороси.
Розвелось, розлилось, розцвілось малоросся,
Тільки зорі горять і видніються гори,
Над пропалими водами русла голосять —
Ми на рідній землі, наче конкістадори.
Ген здичавілий сад зацвітає неплідно
І пронизують біль його шершні та оси,
Обступають подвір'я навально і спритно,
Мовби стріли орди, пагінці–малороси.
Одягнули вовки білі шкури овечі,
«Демократія!» — мекає хором отара.
Вчора волі молилися ми на Чернечій,
Вольнодумствуєм нині в шинках, на базарах.
Не з печери чи з буди ми вийшли між люди,
Тільки долю світами і досі десь носить.
То куди ж — в Україну, в Європу, в нікуди
Ми йдемо, дорогенькі мої малороси?



Запитав мене день:
«Чоловіче, скажи,
Звідки стільки в очах твоїх втоми?»
То сивіє в мені тихий смуток ожин,
Що край шляху до рідного дому.
До могил з того шляху я часто звертав,
Де імення знайомі взялися морозом.
Ще у літі поезії сяє нектар,
Але вже підступається осені проза.
Запитав мене рік:
«Як твій лан зародив?
Чим наповнилась долі криниця?»
Чесно прагнув себе перелити в труди.
Ніби все до ладу. Ніби все як годиться.
Не бажав, не сподіяв нікому біди,
Та не завше підводився проти нахабства,
І тому ті, що маю сьогодні, плоди
Аж ніяк не наважусь назвати багатством.
Запитав мене вік, трохи стишивши чвал:
«Чим ти живиш свої сподівання?»
Ще в моїх берегах пророста меч–трава,
Ще береться душа моя цвітом кохання.
Ще свічуся поезії храмовим святом,
Світом, де що не рік, то все менше рідні,
Де сумує дорога від рідної хати
І співає дорога додому в мені.


***
Як же скоро, друзі, як же скоро
Мимо нас пролинула весна.
Літо вже. Ви чуєте, за бором
Спів зорі над озером луна.


Хтось за нас погоду чи негоду
Солодко спиває край води.
Поки ми зберемось «на природу»,
В нашу днину вдарять холоди.


І зоря проблисне вже із льоду
Казкою про озеро Святе,
Тож гнуздаймо коней до походу,
Поки світ нам пахне і цвіте.


Поки літо, поки тепла осінь,
Поки жнивна музика жива,
Поки на духмяному покосі
Спомином хмеліє голова.