Курси НБУ $ 28.06 € 33.00
Дядя Вася пройшов Афган та АТО – і повернувся до особливих дітей

Волинь-нова

Дядя Вася пройшов Афган та АТО – і повернувся до особливих дітей

Чужа війна загартувала його мужність, своя — на Донбасі з російським агресором — випробовувала міць, а він мріяв обробляти землю і виховувати молоде покоління

Лариса ЗАНЮК

 


Василь Шендрик після закінчення історичного факультету Луцького педагогічного інституту ім. Лесі Українки працював у Ківерцівському райкомі комсомолу, у Спілці молоді, а в 1993-му прийшов вихователем на декретне місце своєї дружини у Липлянську спецшколу-інтернат, що в Ківерцівському районі, і працює з особливими дітками дотепер. Правда, між тим побував у АТО. А першою його війною 30 років тому був Афганістан…

 

 

«Якби до тебе увірвалися в хату, ти не питав би, а взявся виганяти»
— Потрапив я туди, як і всі, – розповідає чоловік. – Родом із Ківерців, після навчання у Сокальському СПТУ проходив практику на підприємстві «Хімволокно» в Чернігові. Там 9 травня 1984 року і отримав повістку. Півроку служив у Туркменії, а тоді забрали в Афганістан. Відвоював там півтора року. Демобілізували у день вибуху на Чорнобильській АЕС. Серед пустель, смертей і знущань мріяв зустріти школярку у формі з білим фартушком (в радянські часи це, мабуть, асоціювалося зі святом. – Авт.) Коли прибули до Києва, побачили урочисто вдягнених учнів на параді до 1 Травня.

 

 

 

Лише тепер усвідомлюю повноту пережитого. Зрозуміти війну важко, там немає правди. Спочатку всі українці об'єдналися в патріотизмі. А тепер стільки зброї «гуляє» мирними територіями, за два роки війни з'явився новий бізнес. І люди зневірилися.

 

 

Того року вступив на історичний факультет, бо інтерес до цієї науки передався ще від дідуся. Тоді зі мною на істфак пішли і шестеро друзів-афганців. Ми і зараз спілкуємося, – розповідає Василь Володимирович.
— Як склалися стосунки з тими побратимами, що з інших куточків колишнього Союзу? – запитую.
— Підтримую зв'язок із заступником командира роти Андрієм Шуміліним, який родом із Донецької області. Якось у 2014 році дзвонить до мене і каже: коли приїдете й звільните Донбас? Сам він російський казах, але мав завжди проукраїнську позицію. Через це мусив виїхати на Київщину. Андрій написав відверту й правдиву книгу «Так випала фішка» — про нашу службу в Афганістані. А ті, що живуть у Росії, припинили контакти зі мною, коли розпочалася війна на Сході. Один запитував: «Вася, с кем ты собираешся воевать?» Кажу: якби до тебе увірвалися в хату, ти не питав би, а взявся виганяти. Інший товариш із Білорусі повчав мене: мовляв, чого до Росії ліземо. Я припинив із ним листування, бо заангажованій людині неможливо щось пояснити, хоч перед тим ми спілкувалися близько 30 років. Ще один афганець з Уфи служить в охоронній фірмі, знаю, що раніше підтримував українців, а тепер тихенько вийшов із соцмереж.

 

 


«Сєпари» називали нас «бандерівський батальйон «Безсмертний», бо казали: ми стріляєм, а вони стоять»
— Коли воювали за Крим, я вже тоді наготував військовий квиток, а незадовго — дзвінок із військкомату, — розповідає Василь Володимирович. – 18 травня 2014 року мене мобілізували, у батальйоні тероборони «Волинь» я служив командиром взводу стрілецької роти. Мали завдання охороняти кордони Чернігівщини й Сумщини. Ще у Володимирі-Волинському якось на КПП чуємо – дівчата плачуть. То була Волноваха… (на очі співрозмовника навертаються сльози. – Авт.) Загинули наші хлопці – Володя Зарадюк із Жидичина, командир батальйону Леонід Полінкевич. А через три місяці нас скерували в зону АТО. Добре забезпечили волонтери, дякуючи комбату Сергієві Козаку, людині з великої букви, що поєднав товариськість, вимогливість і принциповість. Йому і зараз вдячні люди, яких зберіг, бо грамотно ставив завдання.
Василь Володимирович показує й коментує фото:
— Ось собака-ветеран Гільза, що відслужила разом із господарем, і кіт Сєпар, що прийшов до нас сам. Тварини нас рятували, бо часто були провісниками обстрілів.
На іншому знімку – гігантська вирва від «Урагана»… «Дядя Вася» тримає великий осколок, каже: вперше порушив афганський забобон – нічого не піднімати із землі. На наступній світлині – снаряд, що не розірвався.
— Спочатку було підсвідоме бажання заховатися, щоб мене не побачили – так ми робили в Афганістані, – розповідає Василь Шендрик про перші дні в АТО. – Але ця війна зовсім інша. В Афгані не було пострілів із важкої артилерії, а тут тільки прибули в район бойових дій – нас накрили «Градами» й мінометами з обох боків. А ми стояли на передовій зі стрілецькою зброєю… А по «сепарському» телебаченню нас називали «бандерівський батальйон «Безсмертний», бо казали: ми стріляєм, а вони стоять.
Друга половина листопада – холодом віє навіть із фото:
— Нас дуже обстрілювали, загинули солдати із Сум, із Каменя-Каширського, один волинянин у полон потрапив (голос Василя Володимировича дрижить. – Авт.).
Нас довго не міняли. Воювали в районах Єнакієвого, Дебальцевого, Ольховатки, біля шахти «Полтавська», і лише на 94-й день виїхали звідти завдяки рідним, які добивалися у влади нашої ротації. Це було 26 грудня, а в січні стався той Дебальцівський котел…
Василь Володимирович стримує сльози. І знову порівнює з Афганом:
— Тут за два роки ми втратили стільки людей, як там за десять. В Афганістані командир керував солдатами, яким по 18–20 років, а тут 30-літній дає вказівки 40–50-річним мужикам. Тому багато командирів не знаходили із солдатами спільної мови. Мені було простіше завдяки педагогічному досвіду. Як і в школі, потрібно знайти індивідуальний підхід до солдата, не принижувати, то й не соромно в очі буде дивитися. Мій позивний – дядя Вася, бо майже вдвічі старший за деяких солдатів. У кожного з них свої життєві історії – один ковельський хлопчина, до прикладу, довго не зізнавався бабусі, що він в АТО, аж поки сусідка не побачила внука в сюжеті новин.
Нашу розмову перериває телефонний дзвінок. Бойовий товариш запрошує на зустріч до дня пам'яті воїнів-афганців. «За цей рік ще мінус 4 наших. Давай, братику, на зв'язку», – мовить у слухавку Василь Шендрик і продовжує:
— Тепер я командир взводу 1-го мотопіхотного батальйону у складі 14-ї ОМБР. На випадок мобілізації – в додатковому резерві.

 

 


«Після війни зненавидів соняшники, бо вони нагадують про неї»
Василь Володимирович сьогодні говоритиме з п'ятикласниками про воїнів-афганців та всіх захисників. Дві книжки приніс на виховну годину – збірник «Обпалені Афганістаном» про ківерцівських солдатів на чужій війні та про учасників АТО з Ківерцівщини. Про Василя Шендрика розповідається в обох.
— Діти мене чекали, надсилали через волонтерів листи і малюнки. Як вони нас там підтримували! Це додавало сил. А як раділа малеча, коли повернувся! Це вже четвертий мій випуск і я звик до цих дітей, – каже вихователь. – Та й вся моя родина з педагогів: дружина та син працюють у жидичинській школі, донька теж здобуває педагогічну освіту.
— Чи відчуваєте якісь зміни у контингенті тих дітей, які прибувають зараз у спецшколу?
— Раніше у нас були учні в основному із соціально незахищених сімей, тепер щороку приходить більше дітей із особливими діагнозами – аутисти, із синдромом Дауна, порушеннями мовного та розумового розвитку.
— Тому вашому закладу, мабуть, більше підходить назва реабілітаційного центру?
— Вивіска на школі ще нічого не міняє, хоча від слова «інтернат» віє трохи комуною. А педагоги у нас кваліфіковані, вихователі досвідчені, часом помічав на екскурсіях, що наші діти поводяться краще, ніж ті, що навчаються у звичайних школах.
— Як переключилися на шкільну роботу після війни?
Коли напливають спогади, щось намагаюся робити. Спочатку старався новин не дивитися. Літом у школі робили ремонт, вдома у полі працював – це і була моя реабілітація. А снитися – сниться, звичайно. Не раз прокидаюся вночі, це триватиме роками. Афган років 15 марився, поки відпустило. Тепер з'явилася нова звичка – весь час дивитися в небо, чи не летить безпілотник. А ще зненавидів соняшники, вони мені асоціюються з війною, бо саме тоді під Дебальцевим на полях їх стільки незібраних стояло. Лише тепер усвідомлюю повноту пережитого. Зрозуміти війну важко, там немає правди. Спочатку всі українці об'єдналися в патріотизмі, мені колеги зі школи все необхідне в дорогу зібрали власним коштом. І так багатьом. А тепер стільки зброї «гуляє» мирними територіями, за два роки війни з'явився новий бізнес. І люди зневірилися. А хлопці там як натерпілися… Хоч би вони втрималися і влада об'єднала зусилля заради миру, а не для власної наживи.