ТРЕБА ЖИТИ СВОЇМ РОЗУМОМ
То наша дуже поширена хвороба: давати оцінку і демонструвати своє невдоволення збоку, нишком, десь там у себе на кухні, а не висловлювати і обстоювати свою позицію відкрито...
Мені як головному редакторові газети нерідко телефонують читачі з приводу тих чи інших публікацій, з приводу позиції газети з тих чи інших проблем, або ж політичних сил. Немало серед них і критичних. І ось що звертає на себе увагу. Тон цих зауважень та оцінок, як правило, досить сміливий, категоричний і безапеляційний, а коли пропонуєш опонентові висловити свою думку в газеті, чи хоча б назвати своє прізвище, щоб можна було послатися на нього, одразу «бойовий запал» співрозмовника падає і відкритися він не хоче. Навіщо, мовляв, мені це, а ви робите газету, то й напишіть і врахуйте мою думку. Є серед «дзвінкарів» і такі, котрі починають мораль вичитувати, а то й погрожувати, що виписувати і читати газету не будуть, якщо не врахуємо їхніх зауважень.
То наша дуже поширена хвороба: давати оцінку і демонструвати своє невдоволення збоку, нишком, десь там у себе на кухні, а не висловлювати і обстоювати свою позицію відкрито, принципово і сміливо, не боячись наслідків, а в разі необхідності й бути готовим підставити своє плече, коли комусь почнуть мстити за принциповість. А ще більше наших людей не проявляють і такої чисто позірної громадської активності. Їх взагалі не цікавить те, що відбувається навколо, вони замкнулися в своїй заскорузлій шкаралупі і вилазять із неї хіба що тоді, коли щось їх припекло, коли боляче зачепили їх інтереси і стерпіти та мовчати вже не можна.
Мене вразили дані, оприлюднені недавно соціологічною службою Українського центру економічних і політичних досліджень імені О. Разумкова. Проведене цією службою вивчення громадської думки показало, що менше п’яти відсотків наших людей залучені до якоїсь громадської роботи, а членами громадських організацій назвали себе всього 2,6 відсотка. Причому майже третина населення взагалі не вважає за потрібне займатися громадською діяльністю.
Вдумайтесь у ці тривожні цифри: тільки окремі найбільш свідомі члени суспільства хочуть, і що теж не менш важливо, мають можливість заявити про свою думку, свою позицію. Власне, тільки заявити, бо про їх хоч якийсь мінімальний вплив на стан справ у суспільстві говорити не доводиться, зважаючи на таку мізерну кількість. Навіть почути їх при всьому бажанні (а хто із власть імущих проявляє таке бажання?!) не так просто. А якщо хтось з владних чиновників і почує, то уваги не зверне — настільки слабкий і непереконливий їхній голос. Тим більше, що зайвий клопіт на себе ніхто з них брати не хоче.
Стан нашого суспільства нагадує мені дивний затяжний летаргічний сон, викликаний наркозом байдужості, душевної ліні і безнадії. Той наркоз різними хитромудрими способами вміло дозують владні режими з однією метою — зробити народ терплячким, покладистим і безмовним, закрити йому дорогу до державної і політичної кухонь, де потай від народу і «варяться» всі справи, вирішуються людські долі.
Раніше, за радянських часів, хоч створювалась видимість залучення мас до управління державними справами, тепер і цього нема. Достатньо глянути на нинішній парламент — де там хоч для годиться побачиш бодай одного представника з низів — від поля, так би мовити, чи верстата? Все люди багаті політикою заправляють. Заправляють, звичайно, так, як їм вигідно. Та що там говорити про парламент — серед депутатів обласної ради простого смертного не знайдеш. Дуже прикро і боляче, що отой владний наркоз суспільної летаргії останнім часом посилений до крайньої межі масовою пиятикою, на яку владні, правоохоронні органи вкупі із системою охорони здоров’я ані найменшої уваги не звертають. Можливо, зовсім не випадково не звертають, можливо, і в цьому є якийсь розрахунок.
Нам пора зрозуміти очевидну і просту істину: владі вигідно, щоб народ був пасивний і до всього байдужий. Тоді вона почувається спокійно, комфортно, може провертати будь-які діла на свою користь. Тому марно сподіватися, що влада покличе нас, щоб разом, спільно вирішувати справи в інтересах всіх людей. Цього ми не дочекаємося. Отож треба самим брати ініціативу в свої руки. До цього спонукає і ось такий висновок фахівців Центру імені О. Разумкова: «Влада ігнорує намагання громадян впливати на політичну сферу і навіть часто протидіє цим намаганням. На думку громадян, найменшою мірою сприяють розвитку громадської активності місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування».
До сумних роздумів наштовхує і перебіг виборчої кампанії. Взяти ті ж зустрічі із кандидатами в президенти. Не можна сказати, що на них приходить багато простого люду, саме люду, а не політиків, а ще менше тут побачиш молоді. На деякі з них, правда, ту ж студентську молодь й інший електорат зводять і звозять примусово. Є й інші прояви «демократії» — коли цим зустрічам всіляко перешкоджають, або ж переслідують тих, хто прийшов не на того кандидата, тобто на нелояльного до влади. Ось так у нас дбають про розвиток громадської активності, про те, щоб кожен міг висловити свою думку і точку зору.
А хіба сприяє нормальній орієнтації у політичній ситуації, в об’єктивній оцінці кандидатів і вільному волевиявленню нагнітання пристрастей і різних підозрінь. Всі оті «політичні застереження», побудовані на пересмикуванні фактів і твердолобій логіці та інші контрпропагандистські прийоми. Більше того, від владних і правоохоронних органів йдуть нічим не підкріплені залякування, що десь там у штабах опозиційних кандидатів, зокрема, Ющенка, готуються мало не якісь диверсійні акти. Громадську думку настійливо схиляють до того, що опозиція в разі поразки має намір вдатися до протиправних дій, до грузинського чи ще якогось там варіанта непокори. Звідки це відомо? І чому опозиції (а зрозуміло, що мається на увазі вона далеко не вся) наперед відводиться роль переможених? Питання, питання... Їх з наближенням виборів поставатиме все більше. І на них ми самі маємо знаходити відповіді, доходити до всього власним розумом без нав’язливих консультантів.
Дуже і дуже хочеться, щоб чим більше наших людей і чим скоріше усвідомили і ось таку істину: їхній добробут, їхня доля, їхнє майбутнє — у їх власних руках, а не в руках влади, добрих царів чи добрих президентів. І що життя виборами не кінчається. Бо навіть добрі президенти псуються, якщо нема впливу, нема контролю з боку суспільства, нема відповідних імпульсів і, так би мовити, підзарядки знизу. Як важливо про це пам’ятати і це усвідомити напередодні президентських виборів. Бо інакше нашою пасивністю і нашою байдужістю хитро і підступно скористаються крупні гравці на виборчому полі. Вони вже не раз демонстрували своє вміння і свою здатність маніпулювати думкою і волевиявленням людей, а простіше кажучи — одурманювати їх.
Цікава думка з приводу того, яким має бути співвідношення владних і громадських, самоврядних в широкому розумінні, функцій у нашому українському суспільстві відомого фермера з Луцького району, заступника голови Асоціації фермерів Волині Миколи Собуцького: «Українська держава повинна будуватися знизу. І саме через обмеження державних інституцій, а не через їх перерозподіл між президентом і парламентом. Бо нинішня держава, хоч і проголошує себе демократичною, прагне проникнути повсюдно, причому не для того, щоб допомогти людині, а навпаки — в усьому її обмежити, поставити в залежність від чиновника. Саме тому розвиток самоврядування послужить потужним стартом для України».
Звичайно, твердження це не безспірне, але в ньому закладена глибока мудрість. І мудрість та досвід попередніх поколінь українців. Конституції Орлика, Андрузького, Драгоманова, Грушевського саме й виходили із глибокого коріння і традицій, які ми мали у сфері місцевого самоврядування. То, може, нам треба пильніше придивитися до наших традицій, а не тільки запозичувати все з-за кордону. І тоді ми зможемо швидко вивести із летаргічного сну наше населення і залучити його до цікавої і плідної державотворчої роботи.
Гірко слухати невеселий жарт про нашу незалежність: її, мовляв, треба розуміти в тому сенсі, що від простих людей в нашій країні нічого не залежить. Незалежність не приходить сама собою, як манна з неба. За неї треба боротися, її необхідно утверджувати своєю позицією, своїми діями і вчинками. Зуміли ж сумські студенти своєю згуртованістю й рішучістю довести, що від них багато залежить. Вони ніби перейняли естафету від тих студентів, які своїми зрілими діями і самовідданістю утверджували нашу суверенність, оголосивши акцію голодування на Майдані Незалежності в Києві.
Тестом на нашу активність, зрілість і честь будуть наступні президентські вибори. Це справді доленосна подія, доленосний етап в нашому житті. Від кожного з нас залежить, чи зробимо ми справді усвідомлений, правильний вибір. А для цього потрібно мати свої переконання, свою позицію, жити своїм, а не чужим розумом.
Степан САЧУК.
То наша дуже поширена хвороба: давати оцінку і демонструвати своє невдоволення збоку, нишком, десь там у себе на кухні, а не висловлювати і обстоювати свою позицію відкрито, принципово і сміливо, не боячись наслідків, а в разі необхідності й бути готовим підставити своє плече, коли комусь почнуть мстити за принциповість. А ще більше наших людей не проявляють і такої чисто позірної громадської активності. Їх взагалі не цікавить те, що відбувається навколо, вони замкнулися в своїй заскорузлій шкаралупі і вилазять із неї хіба що тоді, коли щось їх припекло, коли боляче зачепили їх інтереси і стерпіти та мовчати вже не можна.
Мене вразили дані, оприлюднені недавно соціологічною службою Українського центру економічних і політичних досліджень імені О. Разумкова. Проведене цією службою вивчення громадської думки показало, що менше п’яти відсотків наших людей залучені до якоїсь громадської роботи, а членами громадських організацій назвали себе всього 2,6 відсотка. Причому майже третина населення взагалі не вважає за потрібне займатися громадською діяльністю.
Вдумайтесь у ці тривожні цифри: тільки окремі найбільш свідомі члени суспільства хочуть, і що теж не менш важливо, мають можливість заявити про свою думку, свою позицію. Власне, тільки заявити, бо про їх хоч якийсь мінімальний вплив на стан справ у суспільстві говорити не доводиться, зважаючи на таку мізерну кількість. Навіть почути їх при всьому бажанні (а хто із власть імущих проявляє таке бажання?!) не так просто. А якщо хтось з владних чиновників і почує, то уваги не зверне — настільки слабкий і непереконливий їхній голос. Тим більше, що зайвий клопіт на себе ніхто з них брати не хоче.
Стан нашого суспільства нагадує мені дивний затяжний летаргічний сон, викликаний наркозом байдужості, душевної ліні і безнадії. Той наркоз різними хитромудрими способами вміло дозують владні режими з однією метою — зробити народ терплячким, покладистим і безмовним, закрити йому дорогу до державної і політичної кухонь, де потай від народу і «варяться» всі справи, вирішуються людські долі.
Раніше, за радянських часів, хоч створювалась видимість залучення мас до управління державними справами, тепер і цього нема. Достатньо глянути на нинішній парламент — де там хоч для годиться побачиш бодай одного представника з низів — від поля, так би мовити, чи верстата? Все люди багаті політикою заправляють. Заправляють, звичайно, так, як їм вигідно. Та що там говорити про парламент — серед депутатів обласної ради простого смертного не знайдеш. Дуже прикро і боляче, що отой владний наркоз суспільної летаргії останнім часом посилений до крайньої межі масовою пиятикою, на яку владні, правоохоронні органи вкупі із системою охорони здоров’я ані найменшої уваги не звертають. Можливо, зовсім не випадково не звертають, можливо, і в цьому є якийсь розрахунок.
Нам пора зрозуміти очевидну і просту істину: владі вигідно, щоб народ був пасивний і до всього байдужий. Тоді вона почувається спокійно, комфортно, може провертати будь-які діла на свою користь. Тому марно сподіватися, що влада покличе нас, щоб разом, спільно вирішувати справи в інтересах всіх людей. Цього ми не дочекаємося. Отож треба самим брати ініціативу в свої руки. До цього спонукає і ось такий висновок фахівців Центру імені О. Разумкова: «Влада ігнорує намагання громадян впливати на політичну сферу і навіть часто протидіє цим намаганням. На думку громадян, найменшою мірою сприяють розвитку громадської активності місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування».
До сумних роздумів наштовхує і перебіг виборчої кампанії. Взяти ті ж зустрічі із кандидатами в президенти. Не можна сказати, що на них приходить багато простого люду, саме люду, а не політиків, а ще менше тут побачиш молоді. На деякі з них, правда, ту ж студентську молодь й інший електорат зводять і звозять примусово. Є й інші прояви «демократії» — коли цим зустрічам всіляко перешкоджають, або ж переслідують тих, хто прийшов не на того кандидата, тобто на нелояльного до влади. Ось так у нас дбають про розвиток громадської активності, про те, щоб кожен міг висловити свою думку і точку зору.
А хіба сприяє нормальній орієнтації у політичній ситуації, в об’єктивній оцінці кандидатів і вільному волевиявленню нагнітання пристрастей і різних підозрінь. Всі оті «політичні застереження», побудовані на пересмикуванні фактів і твердолобій логіці та інші контрпропагандистські прийоми. Більше того, від владних і правоохоронних органів йдуть нічим не підкріплені залякування, що десь там у штабах опозиційних кандидатів, зокрема, Ющенка, готуються мало не якісь диверсійні акти. Громадську думку настійливо схиляють до того, що опозиція в разі поразки має намір вдатися до протиправних дій, до грузинського чи ще якогось там варіанта непокори. Звідки це відомо? І чому опозиції (а зрозуміло, що мається на увазі вона далеко не вся) наперед відводиться роль переможених? Питання, питання... Їх з наближенням виборів поставатиме все більше. І на них ми самі маємо знаходити відповіді, доходити до всього власним розумом без нав’язливих консультантів.
Дуже і дуже хочеться, щоб чим більше наших людей і чим скоріше усвідомили і ось таку істину: їхній добробут, їхня доля, їхнє майбутнє — у їх власних руках, а не в руках влади, добрих царів чи добрих президентів. І що життя виборами не кінчається. Бо навіть добрі президенти псуються, якщо нема впливу, нема контролю з боку суспільства, нема відповідних імпульсів і, так би мовити, підзарядки знизу. Як важливо про це пам’ятати і це усвідомити напередодні президентських виборів. Бо інакше нашою пасивністю і нашою байдужістю хитро і підступно скористаються крупні гравці на виборчому полі. Вони вже не раз демонстрували своє вміння і свою здатність маніпулювати думкою і волевиявленням людей, а простіше кажучи — одурманювати їх.
Цікава думка з приводу того, яким має бути співвідношення владних і громадських, самоврядних в широкому розумінні, функцій у нашому українському суспільстві відомого фермера з Луцького району, заступника голови Асоціації фермерів Волині Миколи Собуцького: «Українська держава повинна будуватися знизу. І саме через обмеження державних інституцій, а не через їх перерозподіл між президентом і парламентом. Бо нинішня держава, хоч і проголошує себе демократичною, прагне проникнути повсюдно, причому не для того, щоб допомогти людині, а навпаки — в усьому її обмежити, поставити в залежність від чиновника. Саме тому розвиток самоврядування послужить потужним стартом для України».
Звичайно, твердження це не безспірне, але в ньому закладена глибока мудрість. І мудрість та досвід попередніх поколінь українців. Конституції Орлика, Андрузького, Драгоманова, Грушевського саме й виходили із глибокого коріння і традицій, які ми мали у сфері місцевого самоврядування. То, може, нам треба пильніше придивитися до наших традицій, а не тільки запозичувати все з-за кордону. І тоді ми зможемо швидко вивести із летаргічного сну наше населення і залучити його до цікавої і плідної державотворчої роботи.
Гірко слухати невеселий жарт про нашу незалежність: її, мовляв, треба розуміти в тому сенсі, що від простих людей в нашій країні нічого не залежить. Незалежність не приходить сама собою, як манна з неба. За неї треба боротися, її необхідно утверджувати своєю позицією, своїми діями і вчинками. Зуміли ж сумські студенти своєю згуртованістю й рішучістю довести, що від них багато залежить. Вони ніби перейняли естафету від тих студентів, які своїми зрілими діями і самовідданістю утверджували нашу суверенність, оголосивши акцію голодування на Майдані Незалежності в Києві.
Тестом на нашу активність, зрілість і честь будуть наступні президентські вибори. Це справді доленосна подія, доленосний етап в нашому житті. Від кожного з нас залежить, чи зробимо ми справді усвідомлений, правильний вибір. А для цього потрібно мати свої переконання, свою позицію, жити своїм, а не чужим розумом.
Степан САЧУК.