Візьміть за невістку - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.67 € 31.29
Візьміть за невістку

Волинь-нова

Візьміть за невістку

— Я вже задовбалася з цим вашим вишкребком, тому й прийшла вам віддати. — Галю, це ж твоя дитина, – не витримую. — Це його дитина. Все кричав: хочу, давай. А сам? Сам де? — Не гніви Бога, дочко! Я вам більше не дочка. Я молода і хочу жити, а ця мала потвора заважає

Sandra OLEK


Маленька потвора – гарненьке дівча з великими синовими губами і очима – злякалася крику й притулилася до мене.
— Оце познайомилася з хорошим чоловіком. Тільки дитина заважатиме, тож прийшла вам віддати. Удочеріть її абощо, інакше здам до притулку.
— Як же так можна? При живій матері?



Галя кидалася в могилу – ледве вихопили. Сорок днів не минуло, як відреклася від нього.



— То хіба ж я маю через неї без чоловічої ласки трупом у землю лягти? Часи вірних вдів давно минули. Чого все життя маю страждати через його смерть?
— Та як не сором? Він загинув через те, що поспішав привезти ліки вашій хворій дитині.
— Своїй дитині. Він її організував. Він і по ліки поїхав. Все, колишня мамо, бувайте здорові. Не згадуйте лихим словом, бо Сергій – мертвий.
— Хоч дитину пригорни на прощання.
— Не можу. Через цю малу потвору я вдовою залишилася.
Хряпнула дверима. А мені той хряп видався звуком, з яким забивають у труну останній гвіздок. Я довго плакала, згадуючи той страшний день, коли захворіла внучка, і Сергій погнав машиною купувати ліки… На другий день його поховали. Галя кидалася в могилу – ледве вихопили. Сорок днів не минуло, як відреклася від нього.
…Дзень! Хто б це міг бути? На порозі – дівчина в чорному. На руках – дитя.
— Ви до кого?
Мовчить. Кусає губи. А тоді:
— До вас, мамо!
Земля мені хитнулася. Хлоп’я – викапаний Сергійко.
— Хто ти?
— Ваша невістка.
— Але ж Сергія немає.
– Є! Ось, – показує на дитину. – Сергій Сергійович.
— Мій Сергійко помер.
— Зате наш – живий.
Видно, не знала, як її зустріну, бо, сказавши це, опустила голову в німому чеканні.
— Як тебе звати? Звідки ти взялася?
— Наталка. Я в сусідньому селі живу.
— Де з моїм сином познайомилася?
— На весіллі.
Пригадалося, що два роки тому одружувався Сергіїв однокласник. Галя не захотіла їхати («Не люблю сільських весіль!»), а син поїхав.
— Я заміжня. Мати силою випхала за нелюба. Треба було грошей. А тут Сергія зустріла. Тільки побачила – зрозуміла: доля. Тієї ж ночі й звабила. Одразу ж і завагітніла.
— А що чоловік?
— Тільки радий був. Думав, що його дитина. Син такий же чорнявий, як і він.
— Сергій знав?
— Ні. Не наважилася сказати. Не хотіла лізти в його сім'ю. А тепер візьміть, мамо, за невістку.
— У мене вже одна є!
— Нема. Сама бачила, як до хати з дитиною зайшла, а з хати вибігла і в дорогу іномарку сіла. Вона ще при Сергійковім житті не з одним лазила. Він знав про це, переживав. Хотів справжньої любові. Тому й почав зустрічатися зі мною. А Галина тільки на фотографії до нього липне, насправді ж за іншими полювала, – торкнула рукою весільне фото на стіні. – А я його любила і любити буду. Від чоловіка до вас прийшла. Це його дочка? – показала на дитину. – Тепер теж моя буде.
Взяла до рук фотографію, перегнула навпіл, роздерла по згину. Кинула на підлогу Галине зображення. Поцілувала Сергійкове. Підійшла, стала навколішки. Опустила голову. Знову підняла:
Візьміть за невістку, мамо!