«Там на вашу машину цеглина впала…» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.70 € 31.46
«Там на вашу машину цеглина впала…»

Волинь-нова

«Там на вашу машину цеглина впала…»

Розкажіть про найпам’ятніший у вашому житті першоквітневий розіграш, коли ви когось пошили в дурні або хтось зробив це з вами


Віталій та Дмитро КАПРАНОВИ,
письменники (м. Київ):

— Найбільші розіграші зазвичай відбуваються без нашого бажання. Колись ми з родинами їхали потягом до Естонії (якщо хтось не знає — наші дружини теж близнючки). Відповідно зайняли два купе: на нижніх полицях — дорослі, на верхніх — діти. В купе розмістилися однаково: зліва — чоловік, справа — жінка. І от вночі приходить працівниця естонської митниці. Заходить в одне купе, перевіряє паспорти, прощається, виходить, залишає двері привідчиненими, так що можна спостерігати за нею. Відкриває друге купе — і бачить там тих самих людей, у яких щойно перевіряла паспорти. Зупиняється. Зачиняє двері, знову прочиняє, мовби думає, що це примара, і вона розвіється. Тоді знову зачиняє двері, дивиться на те купе, з якого щойно вийшла, нерішуче ще раз привідчиняє двері, зачиняє, хреститься і йде далі. Тому перше квітня у нас завжди з собою.



Ольга СУМСЬКА,
народна артистка України (м. Київ):

— Був один такий випадок. Мій друг і кум актор Володимир Горянський вирішив пожартувати. Напередодні 1 квітня по телефону підробленим голосом представився асистентом режисера Сергія Михалкова. Мовляв, вас затвердили на головну роль, тож 1 квітня чекаємо, квитки на потяг уже замовлені. Я повірила, не відчула, що це розіграш. Окрилена і натхненна зібрала валізи і 1 квітня у призначений час прийшла на вокзал… На пероні стояв Горянський із келихом шампанського. Привітав мене, що купилася на його хохму, з валізами приперлася на поїзд. Після цього на квітневі запрошення не ведуся.



Ірина ФАРІОН,
народний депутат України VІІ скликання (м. Львів):

— Не можу пригадати зі свого життя якихось яскравих випадків. А щодо країни — найстрашніший розіграш у новітній історії відбувся зовсім не першого квітня. Він стався у 2014–му, коли українці обрали своїм Президентом олігарха Петра Порошенка. Тут можна лише констатувати результат: самі себе переграли. Щось хитрують-мудрують і врешті-решт отримують те, від чого хочеться плакати, а не сміятися.



Валерій МЕЛЬНИК,
заслужений журналіст України (м. Луцьк):

— Я був тим кореспондентом, який на 1 квітня 1979 року у газеті «Молодий ленінець» написав статтю, де було оголошення приблизно такого змісту: «У Луцьку, зважаючи на численні звернення молоді, яка хоче ходити в джинсах, відкрили спеціалізований магазин «Елегант». При ньому є стіл розкрою «Орбіта». В широкому асортименті джинси вітчизняного і закордонного виробництва. Магазин знаходиться за адресою: м. Луцьк, вул. К. Вороб’янінова, 13». Тоді газетам свято вірили. У результаті було паралізовано роботу служб 01, 02, 03 та 09. Люди масово кинулися до них, аби ті на картах знайшли вулицю Вороб’янінова (герой книги «12 стільців». — Ред.). Навіть із Нововолинська на таксі приїжджали шукати цю вулицю. Після того працівники міліції зорієнтувалися і почали всіх відправляти на домашній телефон тодішнього головного редактора газети, світлої пам’яті Святослава Крещука. Його не було вдома, а дружині довелося відімкнути телефон. Я очікував догани, натомість на планірці статтю визнали кращим матеріалом тижня і повісили на «червону» дошку.



Ігор МУКОВОЗ,
екс-начальник Луцького міськвідділу поліції (м. Луцьк):

— Якось товариш написав матеріал про те, що у Стиру біля Луцька зловили рибу-мутанта. Тіло риби нібито було покрите шерстю, а по боках — відростки, що нагадували людські руки. Всі сусіди, знайомі повірили в існування того постчорнобильського мутанта. Ну і я теж піддався навіюванню. Потім питав у товариша, де ж та риба? Виявилося, це був першоквітневий розіграш. Мутанта журналісти зліпили з риб’ячої голови, хвоста, шматка старого коміра та рук від ляльки.



Данило ПОШТАРУК,
заслужений діяч мистецтв України, директор-художній керівник Волинського обласного академічного театру ляльок (м. Луцьк):

— Пригадую, як мене розіграли, коли вперше прийшов у театр на роботу. Головним режисером тоді був Володимир Грипич, який взяв мене, 18-літнього, у народну самодіяльність. І от на репетиції зібралися всі корифеї — Петро Вескляров, Григорій Канішевський, народні й заслужені артисти. Чомусь довго не було режисера, то Вескляров каже до мене: «Бачиш цього великого кошика? Піди до директора, щоб дав репліки й ремарки, бо не можемо розпочати репетицію». Йду до Силіча, ледь пропихаю кошика в двері. «Що тобі, синку», — дивиться режисер добрими очима. Я й кажу: «Дайте реплік і ремарок». «А хто тебе послав?», — питає. Відповідаю, що Вескляров і Канішевський. Він так серйозно: «Ти йди, а я їм репліки й ремарки випишу на дошці наказів, хай починають репетицію». Повертаюся — всі аж лягають від сміху, а мені приємно, що великі люди так по-дружньому зі мною жартують. Теперішніх молодих акторів не розігрую, бо цих вже не проведеш — грамотні, то не 1955-й рік.



Богдан БЕНЮК,
народний артист України (м. Київ):

— 1 квітня з того ж розряду, що й 8 березня. Московські комуністи розігрують нас по сьогоднішній день. Сміху в Україні вистачає протягом року, я вам краще анекдот свіжий розкажу.
«Отож, молода пара захотіла мати дітей. Років 10 оберігалися, потім поскидали всі обереги і… А дітей нема. Вони вже зверталися і в науково–дослідні інститути, але хтось підказав, мовляв, їдьте на Волинь, до Шацьких озер, там мольфар живе, він вам правильно порадить. Поїхали, знайшли мольфара біля Пісочного озера, зайшли до хати, розповідають… Мольфар на них дивиться і каже: «Пацани, ви що, серйозно?»



Олена ГОНЧАРУК,
працівник архіву (смт Турійськ):

— Жарти мені завжди вдавалися. У більшості випадків люди вірили, бо я говорила невимушеним тоном і «під відповідну ситуацію». Якось на роботі клеїли шпалери. Вранці приходжу і кажу дівчатам: усе, що поклеїли, впало на підлогу. Вони розстроїлися, одразу побігли дивитися… А стосовно розіграшів у мій бік, то дочка Марта мене перевершила. Одного разу ввечері вона пішла до подружки. Я вже збиралася до сну, була в піжамі, коли дзвонить донька: «Боюся додому йти, тут якийсь дядько». Я в чому була, в тому й вискочила на дорогу. Марта мене побачила і питає: «Мамо, ти чого напівгола бігаєш по селу? Я ж пожартувала»... А загалом я дотримуюся правила, що жарти повинні бути добродушні і не стосуватися почуттів, здоров’я та фінансів.



Богдан ШИБА,
луцький міський голова 2006–2010 років (м. Луцьк):

— Я намагаюся все сприймати з гумором. Особливо, якщо потрібно «розрядити» ситуацію чи перевести розмову в інше емоційне русло. Пригадати першоквітневі розіграші важко, але пам’ятаю, якось в офісний центр приїхала на модній машині клієнтка. Автомобіль поставила біля приміщення. Здійнявся сильний вітер, все змітав із дахів будинків. Помітивши молоду жінку, яка вийшла із кабінету, кажу: «Там на вашу машину цеглина впала». Вона підбігає до вікна, але обертається і з таким розчарованим виглядом: «Шкода, що це жарт. Авто застраховане на таку суму, що можна було б зразу купити нове». Взагалі здорове почуття гумору — чудова риса. Вона продовжує життя.



Людмила ПРИХОДЬКО,
народна артистка України (м. Луцьк):

— Почула нещодавно по телебаченню, як дотепно колись пожартував народний артист Радянського Союзу, українець за походженням і по духу, оперний співак Іван Козловський, — сміливо й далекоглядно. Він дізнався, що довго не відкривають музей Максима Рильського в Києві, і надіслав у ЦК Компартії України телеграму: «Вітаю з відкриттям музею Максима Рильського». Після того справу, якій чиновники не давали ходу багато років, зробили за 3 місяці. Ось як треба вміти жартувати!
.
Ігор ПАВЛЮК,
письменник (м. Львів):

— У моєї сестри здорове почуття гумору. Якось приходжу до неї, а вона відразу: «Ну, давай, розповідай, як ти до такого життя докотився?» Мене кинуло у піт: «Та якось так вийшло… треба посповідатися», — кажу. Але сестра не збиралася вислуховувати мого каяття, бо ті слова сказала просто так замість «Добрий день». Я полегшено зітхнув, проте фразу взяв на озброєння. І от заходимо якось із другом у гості до знайомої дівчини. Я з порогу: «Ну, давай, Надю, розповідай, як ти до такого життя докотилась?» Дівчина зашарілася: «Та якось так вийшло… Я не сподівалася…» Забилася, як котеня, у куточок і мовчить. Питаю пошепки її подругу по кімнаті: «А що трапилося в Наді?» «Та вона завагітніла». Тепер уже зашарівся я. Довго потім приводили Надю до тями, я пояснював, що нічого не знав. Такий от виявився розіграш.



Денис МАНДЗЮК,
капітан млинівської команди КВН «Бомба», редактор відділу «Історія і мова» журналу «Країна» (м. Львів):

— Розіграшів на 1 квітня взагалі не пригадую. Невесела в мене була юність, мабуть. В студентські роки любили розігрувати викладачів — незалежно від дати. Наприклад, на лекції одного у заздалегідь обумовлений момент усі 150 студентів одягнули темні окуляри. Ще одні поклали на стіл викладачеві. Той засміявся і теж одягнув. На парі в іншого — його прізвище було Джунь — почали співати приспів пісні «Бітлз» «Hey Jude» — тільки переробили на «Гей, Джунь». Тривало це хвилини дві. Викладач подякував і спокійно продовжив лекцію.



Валентин ЛЕУСЬ,
травознавець (смт Гоща Рівненської області):

— Пригадав історію, на яку клюнуло чимало людей. В одному селі хтось кинув чутку, що за кілька кілометрів у долині, поблизу річки, спустили чималий колгоспний ставок. А там стільки риби, аж дна не видно, просто встелено все величезними коропами й карасями. Бери скільки хочеш, бо пропадає. Падкий на «халяву» люд із відрами, виварками відразу кинувся туди. Я також хотів приєднатися, але згадав, що на календарі 1 квітня. Всі інші «рибалки», які побігли туди, ще довго намагалися знайти того жартівника.
P. S. Маєте цікаві першоквітневі історії — надсилайте нам у редакцію ([email protected]). За опубліковані в газеті чи на сайті розповіді отримаєте гонорар.
Бліц провели Сергій НАУМУК, Кость ГАРБАРЧУК, Лариса ЗАНЮК, Мирослава КОЗЮПА.