«Тату, ти вже двічі в АТО був, дай мені хоч раз піти» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.81 € 31.55
«Тату, ти вже двічі в АТО був, дай мені хоч раз піти»

Волинь-нова

«Тату, ти вже двічі в АТО був, дай мені хоч раз піти»

Із родини Катеринюків, яка проживає у Березолуках Рожищенського району, на Сході відслужили батько і два сини

Сергій НАУМУК

 


«І хлопці-побратими кажуть: тягне туди – і все»
Віктор Катеринюк двічі приходив у воєнкомат і лише з третього разу його мобілізували. Пішов в армію у серпні 2014 року під час третьої хвилі і потрапив у 72–гу бригаду. Вже з вересня служив біля села Новотроїцьке Донецької області.
— Там є стратегічний міст, — розповідає Віктор Васильович. — Сепари ніколи по ньому не били, бо розуміли, що як тільки той міст рвоне, то траса на Маріуполь їм закрита. Від наших передових позицій до ворожих було 3–3,5 кілометра. У добру оптику ми їх бачили, а вони — нас. Сепари і непристойні жести показували, і штани знімали. У нас такого не було.
...На стіні в кімнаті синьо–жовтий прапор із підписами бойових побратимів. Попри те, що розписалися не всі — «більшість була в нарядах на спостережних пунктах», це найдорожча реліквія у домі Катеринюків. Після демобілізації Віктор ще півроку відслужив контрактником у 14–й бригаді. Коли відчув, що здоров’я підводить, повернувся додому.
З хлопцями говорив, а нас із Волині в роті було п’ятеро, кажуть, що тягне туди — і все. І мене тягне. Чого? Сам не можу зрозуміти. Командир був чудовий і колектив… — роздумує боєць. — Там усе спільне. Коли щось купували, то для всіх. Якось заїхали на заправку по цигарки та воду. Грошей не мали, але в одного з нас була картка. Продавщиця здивовано: «А ви ще й платити будете?». Сепари приїжджають, набирають усього і їдуть. Кажемо: «Ми все ж таки українська армія».

 

 

 

« Cиньо­жовтий прапор із підписами бойових товаришів — це найдорожча реліквія у домі Катеринюків. »

 

 

Віктор Васильович розповідає, що місцеві жителі здебільшого налаштовані антиукраїнськи. Тож наші вояки здобували авторитет невеликими, але вагомими діями. Якось він завіз жінку з двома дітьми в лікарню. Там прийняли її, медикаменти безкоштовно надали. Згодом вона усім розповіла, що якби не українська армія, то вони не отримали б допомоги. Відтак ставлення почало потрохи мінятися. Хоча літні люди думають тільки про Росію. А ті, що підтримують Україну, бояться про це говорити: якщо наша армія піде звідти, то їм буде несолодко.

 

 

У цей час в кімнату заходить
2-річний хлопчик. Розглядається і хоче виходити, але встигає встромити руку у щілину між дверима та одвірком.
— Пальчики, Вітя, пальчики! — зривається з місця дружина Віктора Світлана Василівна.
— Чоловік. Не плаче, — гордо каже Віктор і пояснює: — Це наш найменший внук.
— Потім Віктор другий раз пішов. За ним молодший син, — долучається до розмови Світлана. — Більше року служить у 10-й Коломийській бригаді. Вже був в АТО. Підписав контракт на 3 роки. Потім пішов старший син.
— Я б ще й третій раз пішов, — каже Віктор. — У листопаді 2015 року мав вертатися назад в 72-гу бригаду, але Сергій мене збив. Каже: «Тату, ти вже двічі в АТО був, дай мені хоч раз піти». Тиждень побув — на тобі: поранення. А я за рік часу навіть подряпини не мав.

 

 

«Сергій перший прийняв удар на себе і отримав чотири кулі»
Сергій пішов служити у листопаді 2016 року в 14 бригаду. Стояли біля Старого Айдара Луганської області. Ворог розташувався за 300 метрів. Тож напруга не зникала. Катеринюк–молодший був помічником гранатометника, потім гранатометником, згодом помічником обслуги кулемета. Прослужив у зоні АТО усього два тижні, а у госпіталі пролежав два місяці.

 

 

 

— Коли побачили його одразу, то не можна було дивитися. Все прострілене, — Світлана ледве говорить, бо знову переживає ті страшні хвилини.

 

 

— Казав, що попав під той РДГ, — починає розповідати про сина Світлана.

 

 

— ДРГ, — зі знанням справи поправляють чоловіки.
— Дзвонив командир і казав, що якби не Сергій, то половина вилягла б. Перший прийняв удар на себе, — матері важко промовляти ці слова.
— Чотири кулі в ньому. Дві пробили руки навиліт, одна — в груди, одну від хребта витягли. Хлопці пізніше дзвонили і казали, що ще три патрони з бронежилета витягли, — Віктору хоч теж нелегко, але він по-чоловічому суворий.
— Що то за «бронік»: куля потрапила, відбила з нього шматок і в тіло загнала, — переживає мати.
— Поранення у руки і груди навіть не відчув. З позиції на позицію перебігав. Почув тільки удар і впав. Схопився і став далі відстрілюватися. Другий раз куля пройшла через нирку та селезінку і застрягла біля хребта, — Сергій розповідає байдуже і ніби не про себе, але мати на цих словах скрушно зітхає. — Мене витягли з поля бою командир із побратимом.
Бійця рятували спочатку в польовому госпіталі в місті Щастя, потім у Харкові та Києві. Оперував заступник начальника Національного військово-медичного клінічного центру «Головний військовий клінічний госпіталь», головний хірург Міноборони України, доктор медичних наук, професор, полковник медичної служби Ігор Хоменко. «Якби не він, то ніхто не врятував би», — переконаний Сергій.
Катеринюки високо оцінюють дії волонтерів. Вони і в госпіталі навідували пораненого, і допомогли батькам знайти його. Адже родина спочатку не знала, що з Сергієм і де він.
— Коли побачили його одразу, то не можна було дивитися. Все прострілене, — Світлана ледве говорить, бо знову переживає ті страшні хвилини.
— Він і так худощавий, а це зробився ще наполовину менший, — суворо додає Віктор і ставить переді мною пластикову баночку. — Ось те, що в нього сиділо біля хребта. Куля йшла рикошетом, бо кінець геть збитий. Сергієві видалили нирку і селезінку. А хребта вона не зачепила.
— Ніби маленька, а шкоди скільки робить, — зітхає мати.
Менший син Сашко пішов служити у грудні 2015 року, щойно йому виповнилося 18. Він артилерист і подав документи у Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.
— Хоче бути офіцером — хай вчиться, — каже батько. Без похвальби ці слова, але відчуваю — гордиться і одним, і другим сином.
…Нам так і не вдалося сфотографувати трьох Катеринюків разом. Біля прапора, під яким служив Віктор, він тільки з Сергієм, бо менший Сашко зараз на службі.

 

 

 

 

 На цьому прапорі учасники АТО написали свої побажання побратимам-волинянам.

 

 

 

 

 

 Віктор Катеринюк на фронті.

 

 

На головному фото: Віктор Васильович із сином Сергієм довели, що любов до України для них не просто пафосні слова.