БАТЬКА ДІТИ РОЗУМІЮТЬ БЕЗ СЛІВ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.41 € 32.34

БАТЬКА ДІТИ РОЗУМІЮТЬ БЕЗ СЛІВ

Глухонімий батько виховує двох дітей


“Вони розуміють одне одного з півслова”, — саме так говорять про подружжя, яке в мирі і злагоді живе багато років. Та у моєму випадку доречніше буде сказати: “Вони розуміли одне одного без слів”, бо мова йтиме про подружжя глухонімих. Так, на жаль, розуміли, бо дружина рано пішла із життя.

ЛЮБОВ З ПЕРШОГО ПОГЛЯДУ
Марія і Микита в ранньому дитинстві могли насолоджуватися співом птахів, чути голос рідних, але внаслідок перенесеної хвороби, яка дала ускладнення, світ звуків став для них недосяжним. Познайомились майбутній чоловік і дружина на одному із заходів обласного товариства глухих. І це було кохання з першого погляду.
Після декількох зустрічей вирішили одружитись. Молодій парі виділили маленьку кімнатку в гуртожитку, без будь-яких побутових зручностей. Та закохані на це не звертали особливої уваги. Вони були щасливі, бо знайшли одне одного. Щоб описати їх почуття, мало звичайних слів, про більше говорили очі. “З них так і сипало щастя”, — помічали оточуючі. Коли під серцем у Марії почало битись нове життя, Микита ніби на крилах літав, радів, що скоро стане батьком. Невдовзі народилась донечка, яку назвали Олею.
Ось тут і з’явились перші труднощі. Як дізнатись, коли дитина плаче? Як зрозуміти, що у неї болить? Як викликати лікаря у випадку хвороби? Як навчити дитину говорити, коли самі розмовляють мовою знаків? Ще багато таких “як” було у них. Уночі довелось чергувати біля дитячої колиски і дивитись, чи не з’являться сльози і гримаси на обличчі, бо ж крику немовляти не чули... Добре, що на допомогу прийшли родичі і знайомі. Сусідка і тодішня колега по роботі (чоловік із дружиною працювали на швейній фабриці), а зараз перекладач-дактилолог Луцької територіальної організації УТОГ Лариса Сидорчук, добре пам’ятає ті важкі дні:
— Я часто заходила до Сукачів, бо товаришувала з ними. Разом вирішували різні побутові питання. А коли приходив лікар, то обов’язково потрібно було бути поруч, аби розповісти про симптоми хвороби, а батькам передати поради лікаря. Ось так разом трималися.
Легше стало, коли Оля підросла і її віддали в дитячий садок. Тут вона вчила перші слова, перші букви. А вдома готувались до народження другої дитини. Через декілька місяців у Олі з’явився братик Володя. Знову були недоспані ночі та підтримка родичів і друзів. Подружжя Сукачів з двома малолітніми дітьми продовжувало тулитись в крихітній кімнатці, яку перегородили шафою і ширмою.
— Тоді я разом з старшою сестрою Микити почала просити у керівництва фабрики надати більш пристойне житло. Довелося ходити по багатьох інстанціях, але все ж таки ми добились того, що сім’ї інвалідів придбали двокімнатну квартиру у Луцьку, — продовжує Раїса Сидорчук.
Здавалося б, все складалося якнайкраще. Дружна сім’я, де панує любов і розуміння, нове житло, робота. Та несподівана звістка затьмарила щасливий небосхил. У Марії виявили страшне онкозахворювання...
БЕЗДІТНІЙ ТІТЦІ ОЛЮ НЕ ВІДДАВ
Тривале лікування не давало жодних результатів. Лише на якийсь момент зменшувало біль. І одного дня Марії не стало. Смерть дружини підкосила Микиту. Ще й зараз спогади про це болючі. І коли я попросила Раїсу Леонтіївну перевести Микиті Васильовичу запитання щодо його Марії, то замість відповіді побачила сльози...
— Я більше нічого про втрату дружини його питати не буду. Бачте, як йому важко, — пояснила Раїса Леонтіївна.
У 44 роки Марія назавжди залишила цей світ. Напівсиротами стали 10-літня Оля та 6-літній Володя. Микита глибоко переживав її втрату. І якби не діти, ніхто не знає, чи пережив би. У день похорону батько руками, ніби крильми, пригортав діточок до себе. А біль втрати виливався із серця потоком сліз...
Всі розуміли, що чоловіку буде важко самому доглядати дітей. Та ніхто не сумнівався, що Микита впорається. Рідна сестра Марії, яка не мала своїх дітей, хотіла забрати Олю до себе в Ковель, аби Микиті було легше. Але він відмовив. Чоловік згодився лише на період навчання віддати школярів в інтернат, бо йому доводилось працювати на фабриці позмінно, а це означало, що якісь дні діти будуть взагалі без догляду. Та й тоді відпрошувався з роботи, аби їх провідати.
— Мої подруги завжди чекали, коли приїде тато, бо знали, що він привезе цукерки, яблука, кавуна. А тато все помічав і завжди казав: “Поділись з дівчатами”, — пригадує Оля.
На вихідні та канікули дочка і син були поруч з батьком. Вдома їх чекали смачні страви, які приготував тато, чистий і випрасуваний одяг завжди лежав у шафі. Діти ділились своїми успіхами у школі, бо вчились вони добре, а батько, гладячи їх по голівці, лагідно усміхався.
— Як же ви вивчили мову жестів? — запитую в Ольги.
— Я дивилась на якийсь предмет, а тато руками показував його назву. Те саме було з буквами: писала їх на листку — тато показував на пальцях. Я досить швидко опанувала дактилологію.
Зараз, коли Оля має власну сім’ю, а Володимир закінчив Волинський державний університет імені Лесі Українки, вони, повертаючись у дитинство, з вдячністю згадують батька, який виховав їх і вивів на стежку дорослого життя.
ШАНУЮТЬ МИКИТУ ЗА ЧЕСНІСТЬ І ДОБРЕ СЕРЦЕ
З 1979 року і дотепер працює Микита Сукач вантажником на швейній фабриці. Тоді на фабриці працювало 50 глухонімих, а зараз лише шість. Керівництво неохоче бере на роботу інвалідів, хоча вони зарекомендовують себе як найкращі робітники. Саме тому, не хочуть відпускати з роботи Микиту, який вже шість років як на пенсії: “А де ми знайдемо такого чесного, акуратного і працелюбного чоловіка?”.
Про те, що Микита користується авторитетом на фабриці, свідчить такий випадок. З робочої одежі чоловіка зникли гроші: вся заробітна плата за місяць. Хоч і шукали кривдника всі, та хіба “свого” злодія знайдеш. Ця неприємність дуже засмутила Микиту. І тоді всі працівники зібрались по декілька гривень і повернули йому зароблене. Вчинок дуже розчулив чоловіка.
Начальник підготовчо-розкрійного цеху ВАТ Луцького виробничо-торговельно-інвестиційного підприємства “Волинь” Ніна Курінна характеризує свого підлеглого лише з хорошого боку:
— Микита Сукач — дуже порядна, відповідальна людина. Йому всі довіряють. Він чемний і вихований. І своїм дітям передав найкращі риси свого характеру.
Досить часто бувають випадки, коли чуючі діти соромляться своїх глухонімих батьків: Ольга з Володимиром не з таких. Вони з раннього віку навчились поважати батька, матір, і несуть цю повагу разом із любов’ю крізь усе життя. Коли навчались в інтернаті, як зізнаються діти, іноді доводилось чути насмішкувате: “А в них батько глухий...” На що братик і сестричка дружно відповідали: “Зате він у нас найкращий!”.
Руслана ТАТАРИН.