ЖИЛА БАБУСЯ У СТАРІЙ ХАТИНІ

ВСЕ ПОЧАЛОСЯ ІЗ ЗВИЧАЙНОЇ КВАСОЛІ...
Сергій Шеремета приїхав того дня з Ратного в село Сереховичі відвідати батьків. Частенько до них навідувався. Цього разу після короткої розмови разом з братом Архипом вийшов на подвір’я.
— Гроші маєш?— запитав Архип.
— Звідки вони в мене?.. Правда, гривня в кишені залишилась , але що за неї купиш? Навіть на квиток назад, у Ратне, не вистачить.
— У мене також ні копійки,— зітхнув Архип, а потім запропонував: — Ходімо до Степана Сороки. Він сьогодні квасолю лущить. Допоможемо йому, пару гривень нам дасть.
— Пішли,— одразу згодився Сергій.
Господар був на полі. Бажання братів допомогти йому сприйняв охоче. Навіть поставити могорич пообіцяв. Працювали довгенько, правда, робили перерви, щоб перехилити по чарці-другій. Де дістати грошей на самогон, змикитили швидко — частину квасолі заносили до односельчан й продавали.
Коли закінчили працювати, брати вже були під добрим хмелем.
— Ходімо тепер до мене повечеряємо,— запросив господар.
— Думка добра і своєчасна,— посміхнувся Сергій...
Уже темінь бродила попід вікнами, коли повсідалися за столом. Знову пили, тепер ще й закушували. Потім ввімкнули телевізор. Йшов кінофільм “Підняти “Титанік”. Дивитися телевізор було важко — злипалися повіки.
Близько півночі брати подалися додому. Село вже давно спало, тільки де-не-де ще світилися вікна.
Двері пиякам відчинила сестра Ніна.
— Де бродили так довго?— запитала невдоволено.
— У Сороки квасолю лущили,— буркнув Сергій.
— Вечеряти будете?
— Вже повечеряли...
Брати повкладалися в ліжка. Архип одразу заснув. До Сергія сон чомусь не приходив. Лежав, повертався з боку на бік. Згодом зрозумів, чому не спиться. Його знову тягнуло до чарки, немов зголоднілу рибу до гачка. Піднявся, кілька хвилин мовчки сидів на ліжку, роздумуючи, де взяти горілки. Обнишпорив кімнату, але спиртного не знайшов.
Похапцем вдягнувся й вийшов на подвір’я. Ніч дихала свіжістю. Згори підморгували зорі, але пияк їх чомусь бачив, немов крізь туман. Мучила думка, де взяти горілки.
“Піду до тітки Наталки. У неї завжди є самогонка. Але чи дасть без грошей”,— розмірковував вголос.
Тітка Наталка вже спала. Постукав у двері.
— Хто там?— почулося зсередини.
— Сергій Шеремета... Знаєте такого?
— Чому ж не знаю? А що хочеш?— не відчиняла дверей Наталка.
— Самогонки купити.
Брязнула клямка й двері розчинилися.
— Скільки тобі? Пляшку, дві...
— Скільки не шкода.
— Давай гроші, зараз винесу.
Пияк обмацав свої кишені.
— Маю тільки одну гривню. Решту принесу завтра,— пообіцяв Шеремета.
— Знаю я таких, як ти... Принесеш гроші, тоді й горілку отримаєш,— кинула коротко й замкнула двері.
Сергій смикнув кілька разів за ручку дверей. Вони не відчинялися. Погукав до господині. Вона не відповідала. Побачив, як у вікні погасло світло, й зрозумів, що Наталка знову вклалася спати. Отож, даремне до неї гукати й стукати, все одно не відчинить.
Шеремета стояв і роздумував, що робити далі. Мусив десь роздобути самогону, бо відчував, як з кожною хвилиною в животі все дужче пече, а в голові паморочиться. Знав, що поліпшити здоров’я можна тільки спиртним. Перебирав у пам’яті всіх знайомих, у кого могла бути рятівна рідина, але одразу й відкидав кандидатури, бо знав, що без грошей вони також йому горілки не дадуть. Треба було десь роздобути грошей.
“Піду до баби Ганни”,— вирішив врешті-решт. Треба лише прихопити з собою ломика, щоб двері відчинити...
ТРИ ДОРОГИ, ЯКІ ПИЯК САМ ОБИРАЄ
Хата дев’яностолітньої бабусі Ганни Білоус була така ж стара, як і господиня. Покрита вже почорнілою від часу соломою, без підлоги, з маленькими підсліпуватими вікнами, крізь які навіть у сонячні дні ледве проникало світло. Роки жінки пролетіли, як сон, у праці й щоденних турботах. На старості залишилася одна в чотирьох стінах. Невідомо, як сама собі давала раду...
У вікні бабусі ще світилося. Шеремета підійшов до дверей, смикнув до себе. Двері виявилися замкненими зсередини. Він їх підважив невеликим ломиком, який прихопив з собою. Двері затріщали й легко розчинилися. Зайшов у кімнату. Бабуся, певне, страждала безсонням, бо сиділа на стільці й щось робила. Побачила Сергія, піднялася.
— Ти чого прийшов серед ночі?— запитала здивовано. Замість відповіді грабіжник наказав:
— Неси, бабо, гроші!
— Які гроші?
— Давай всі, які маєш!— сказав, заплітаючи язиком.
— Немає у мене грошей...
— Брешеш!— грабіжник штовхнув стару.
Вона вдарилася в шафу, котра стояла поряд, і впала на глиняну долівку. Спробувала піднятись, але бандит вдарив її ломиком по голові, потім кілька разів ногою. Бабуся замовкла. Лежала нерухомо. Грабіжник схилився над нею. Вона не дихала.
Вбивця кинувся нишпорити по хаті. Відверто кажучи, не було де й нишпорити, бо які там меблі у самотньої дев’яносторічної жінки? Відхилив на ліжку матрац. Побачив там гаманець. В ньому лежав паспорт, а в паспорті — двадцять гривень однією купюрою. Знайшов ще десь двадцять три гривні. Очі вбивці спалахнули радістю. Не вийшов з хати, а майже вибіг й попрямував додому...
Архип, як і раніш, міцно спав.
— Вставай швидше!— затряс брата за плече.
Той розплющив очі.
— Чого тобі?
— Є гроші... Пішли купимо горілки.
Архип піднявся.
— Де роздобув?
— Тобі не однаково чи що? Де роздобув, там їх уже немає.
Брати вийшли на вулицю.
— До кого підемо за самогоном?— запитав Архип. — Може, до тітки Наталки?
— Був я уже в неї. Хотів у борг взяти. Не дала... Ходімо краще до Матвія.
Матвій спав, але, довідавшись, чого Шеремети прийшли, відчинив двері. Налив їм самогону. Взяв гроші.
Брати вийшли на сільську вулицю.
— А тепер куди?— запитав Архип.
— Зайдемо до сусіда Миколи, там і вип’ємо разом.
Микола, почувши стукіт у двері, запитав, хто прийшов.
— Сергій та Архип... Маємо самогон, разом вип’ємо.
— Який до біса самогон? Друга година ночі. Пізно вже,— роздратовано кинув сусід.
— Пити горілку ніколи не пізно, аби тільки була,— сказав Сергій.
Сусід дверей не відчинив й брати мусили йти додому. Там і прикінчили ще пляшку...
Наступного ранку Сергій прав свої спортивні штани, куртку, сорочку, бо на них виявив кров. А потім, уже маючи гроші, знову пиячив до пізнього вечора...
Працівники міліції вбивцю виявили швидко, хоча Шеремета вважав, що єдиний свідок його злочину — темна ніч, але вона глуха й німа, нічого не розкаже.
Слідчому сорокарічний бандит сам розповів усе, що міг пригадати його отруєний алкоголем мозок.
Судова палата в кримінальних справах апеляційного суду області за скоєння навмисного вбивства засудила Сергія Шеремету на десять років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна. У місцях позбавлення волі його примусово лікуватимуть від алкоголізму.
Верховний суд України вирок залишив без змін.
Часом дехто жартує: “Вода — не горілка, багато не вип’єш”. Але біда тому, хто п’є горілки більше, ніж води. Рано чи пізно у нього залишається три дороги — в тюрму, лікарню чи на кладовище. Правда, дорога до лікарні — це тільки коротка зупинка перед кладовищем...
Борис ПЛАХТІЙ, Володимир КАЛИТЕНКО.