Чи справді кілька тисяч доларів можуть спонукати на подвиг? - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.66 € 31.18
Чи справді кілька тисяч доларів можуть спонукати на подвиг?

Волинь-нова

Чи справді кілька тисяч доларів можуть спонукати на подвиг?

На війні або стріляєш ти – або стріляють у тебе. Страшна істина… Але така реальність збройного конфлікту. Коли ж усі аргументи вичерпані і виходу немає, саме хлопці у синіх касках стримують супротивників, виконують брудну роботу, щодня, ризикуючи власним, рятують чужі життя, розміновують мінні поля – заради того, аби нарешті настав мир. Хтось зауважить, що таке геройство добре оплачується. Та чи справді кілька тисяч доларів можуть спонукати на подвиг?

Олександр Приймак


Волинянин Віталій (прізвища герой нашої розповіді просив не називати) став миротворцем у 24. Молодий, запальний, він прагнув побачити світ і допомогти тим, хто цього справді потребує.
— На той час я працював фельдшером у райлікарні, – пригадує чоловік. – Якось викликав мене до себе головний лікар і запропонував поїхати у місію. Я погодився. Звичайно, ризик був. Під час зборів у Кам’янці-Подільському старші люди нерідко казали: «Чи ви не розумієте, що там війна? Чи ви не маєте батьків, дружин?!» Звісно, це насторожувало. Та нас, молодих, вабили пригоди. Признаюся, до останнього крився від матері зі своїм рішенням. Знав, що відмовлятиме…


Українські сапери за місяць знешкодили більше мін, ніж інші миротворці за 22 роки
Ліван зустрів неймовірною спекою. Палючий вітер обпікав обличчя. Ніч. Блокпости. Колючий дріт. Силуети людей зі зброєю. Таким було для Віталія знайомство з Близьким Сходом.



Часто нам, медикам, доводилося рятувати людські життя, витягати з того світу інфікованих малярією. Самі, аби не заразитися, виливали на себе літри дешевого одеколону «Гвоздика». Та один мій товариш усе ж помер від підступної хвороби.



— Нас розташували на місці майбутніх позицій. Перед очима пустеля, лише вдалечині де-не-де горять вогні. Полковник Олег Хавронюк (з червня 2000-го по серпень 2001 року був керівником 3-го окремого українського інженерного батальйону, що виконував миротворчу місію в Лівані. – Авт.) поставив завдання звести табір якнайшвидше, бо за тиждень-два прибудуть основні сили. Працювали майже без відпочинку. Через три доби, коли почали мліти від спеки, нам дозволили у полудень не виходити на вулицю. Було важко, але справилися, — каже пан Віталій.
На кордоні Лівану та Ізраїлю міни щороку забирали життя та калічили тисячі мирних людей. Саме українським саперам випало знешкоджувати вибухонебезпечні предмети. Віталій же потрапив до Лівану з групою медиків.
— Доки хлопці розміновували, ми надавали допомогу хворим чи пораненим під час рейдів звільненими територіями, повідомляли про них відповідні органи, – розповідає миротворець. – Часто місцеві самі навідувалися до нас. Медицина там дуже дорога: середньостатистичному ліванцю простіше приїхати за 70 кілометрів до українців, щоб зробити, скажімо, звичайну внутрішньом’язову ін’єкцію, ніж іти в свою лікарню.
Віталієві пощастило пліч-о-пліч працювати зі справжніми професіоналами, у яких, за його словами, він учився щодня, адже процедури, операційні втручання виконували у звичайній палатці, без жодної вентиляції, а на вулиці спека під 50 градусів. Як у цих умовах дотримуватися стерильності?
— Пам’ятаю, доставили до нас чоловіка з дуже складним переломом ноги. Усі відмовилися робити операцію, а наш хірург ризикнув. Звичайним електродрилем (іншого інструмента не було), він просвердлив бідоласі кістку, поставив фіксуючу спицю, закріпив її простими саморізами, – пригадує миротворець. – І, що цікаво, кістка зрослася добре.
Про свої ж подвиги наш герой скромно мовчить. Розповідає тільки, як щодня самотужки вимивав операційну та інструменти, щоб завжди бути готовим до екстреної операції. Робив це без жодного наказу: чудово розумів, що від цього може залежати життя побратима. Доводилося виконувати ще й обов’язки рентгенолога, бо такого фахівця в команді не було.
— Наш командир повторював, що ми – гвинтики одного годинника, якщо хтось підведе, весь механізм розвалиться, – провадить далі. – Ми всі підтримували один одного, ніхто ні на мить не сумнівався у своїх товаришах.
Українські сапери й медики зробили у Лівані просто неможливе, показали себе справжніми миротворцями. Якщо хтось досі вважає, що хлопці їхали туди лише заробити, можливо, цей короткий уривок з офіційного прес-релізу українського інженерного батальйону спростує таку думку: «У липні 2000 року знешкоджено 1031 вибухонебезпечний предмет, з них 920 протипіхотних мін, демонтовано 18 позицій, підготовлено 9 кілометрів під’їзних шляхів на діючі позиції, прокладено 2017 метрів електромереж, встановлено огорожі довжиною близько 5 кілометрів, переміщено 644 контейнери та залізобетонні елементи, надано безкоштовну медичну допомогу
550 особам із місцевого населення». За один місяць! Коли протягом 22 років перебування у Лівані інших миротворчих груп знешкоджено лише 56 вибухонебезпечних предметів. Думаю, цим усе сказано.


«У Ліберії Ліван здавався нам курортом»
Через два роки доля закинула Віталія у Ліберію. В цій африканській країні місцеві ватажки племен ніяк не могли поділити владу, родовища коштовного каміння і гроші. Скрізь панували бідність і розбрат. Заручниками цього хаосу, як завжди, були прості люди.
— Там правий той, у кого більший автомат, – розповідає миротворець. – У Ліберії Ліван здавався нам курортом. Щодня бачиш поранених, переживаєш, чи повернуться твої товариші живими з підступного мінного поля. А коли за тобою біжить виснажена голодом дитина, від якої зосталися лише великий череп і коліна, і просить у тебе щось поїсти, – стає моторошно. Телесюжети про африканських дітей з автоматами, більшими за них, – то цілковита правда. Не кривитиму душею, було важко, — продовжує. — Лише тут ми усвідомили, що таке небезпека, тут зазнали перших втрат. Часто нам, медикам, доводилося рятувати людські життя, витягати з того світу інфікованих малярією. Самі, аби не заразитися, виливали на себе літри дешевого одеколону «Гвоздика». Та один мій товариш усе ж помер від підступної хвороби. Звичайно, ми знали, на що йдемо. За місяць, проведений у миротворчій місії, я отримував
500 американських доларів, коли моя фельдшерська зарплата у районній лікарні у 10 разів менша. Чи воно того варте? Мабуть, так. Я здобув величезний практичний досвід, якого не дасть жоден університет. Розумію, що нашим рідним було невимовно важко, вони постійно переживали, молилися за нас. Я вдячний дружині за терпіння і турботу про наших дітей. Її підтримка додавала мені сил на чужині.