СТО ХОДІВ СТОХОДУ

Там, де Прип’ять прощалась з озером Люб’язь, головний спеціаліст управління екоресурсів Волинської області Михайло Химин заговорив про своє захоплення орнітологією, яке дало йому ще одну, вже громадську посаду. Він — голова обласного відділення Українського товариства охорони птахів. І на час нашої екскурсії на “моторці” по річці в бік кордону з Рівненщиною Михайло Васильович зійшов на берег, щоб відвідати знайомі місця, де не раз спостерігав за пернатими.
Виявляється, є тут урочище Бровець. Це своєрідний острівок між Прип’яттю, озером Люб’язь і болотом, яке підходить до села Хоцунь. Ця місцевість має стратегічне значення для міграції куликів. І так само — це одне із основних гніздувань цих птахів на Волині. Тому-то важливо зберегти цілісність цього куточка, не порушити його первозданність.
— Бровець — піщаний острівець,— розповідає Михайло Химин, — який малопридатний для використання в сільському господарстві. Зате його облюбували пернаті. Одного разу, влітку, тобто в пору гніздування, тут вдалося побачити два види рідкісних птахів, які в нас не гніздяться, — плавунця круглодзьобого і чорноволика. Щодо куликів, то працівники Західно-Української орнітологічної станції навесні відкільцьовують в урочищі від 60 до 200 особин. В цьому році в сіті потрапив кулик, закільцьований в Італії, в попередні — з німецьким “автографом”.
Не випадково Українське товариство охорони птахів, зокрема його Волинське відділення, починаючи з 1996 року, реалізовує на території регіонального ландшафтного парку “Прип’ять—Стохід” свої проекти. Перший з них мав на меті вивчення цінності цієї території. Другий, підтриманий італійським фондом “Нандо Перетті”, — це освітня кампанія серед місцевого населення про недопущення негативних факторів на річці Прип’ять. Третій, вже цьогорічний, спрямований на залучення жителів поліського регіону до управління водними екосистемами. Якщо конкретніше, то йдеться про демонтаж загат на річках Прип’ять і Стохід, створення незалежних громадських організацій, які б допомагали органам самоврядування у вирішенні екологічних проблем.
Ясно, що річка Прип’ять могутніша за Стохід. Але й заплава Стоходу так само відноситься до водно-болотних угідь міжнародного значення. Вздовж річки щорічно пролітає 50-80 тисяч пернатих, в тому числі сірі журавлі. До речі, за спостереженнями орнітологів, більшість сірих журавлів якраз мігрують не по Прип’яті, а через Стохід. І болота, які ще збереглися, є кормовою базою, місцем гніздування.
... А починається Стохід на північних схилах Волинської височини поблизу села Семеринське Локачинського району. Тече через всю Волинь, “пробігає” 191 кілометр і впадає у Любешівському районі в річку Прип’ять. Тобто, це суто наша волинська річка. Верхів’я її спрямлене. Вже аж у Ковельському районі, поблизу сіл Ситовичі, Кашівка, вона знову в своєму природному стані. Перед селищем Любешів теж є невеликий відрізок, де Стохід спрямлений, — зокрема в районі села Рудка річка втратила первинний вигляд. Розповідають, що за Польщі між селами Нові Червища і Рудка-Червинська Камінь-Каширського району були мости через всі русла. На сьогодні річка пущена в одне русло — там і збудовано міст. А всі стариці заглушені.
— Але на відрізку до Любешова, — говорить директор регіонального ландшафтного парку “Прип’ять—Стохід” Юрій Оласюк, — річка ще в задовільному стані. На жаль, не така вона, починаючи від села Зарудчі і до того місця, де впадає в Прип’ять. Тобто в районі Свалович. Русло заросло, частково деградувало, хоч і загат уже зараз там нема. Практично на моторному човні пройти не можна. Пробували від Свалович до Селіска пропливти — не вийшло. Це, мабуть, ще й через те, що річка розходиться тут на два основні русла, які мають малу пропускну спроможність води. А ще ж нинішній рік — маловодний, як і два попередні.
І ми зробили пішу екскурсію в заплаві Стоходу. У Любешові річка відповідає ще своїй назві: справді “сто ходів” — то тут, то там відгалужуються “рукави”. Стоїмо на підвісному місточку і споглядаємо довколишню красу. І пізнього літа, коли в природі вже все, як кажуть, хилилось до осені, на водному плесі можна було побачити жовті квіти — глечики. Їх називають ще і жовтими водяними ліліями. Там, де квітка відцвіла, справді видніється плід, що має глечикоподібну форму. А мої попутники підказують, що ця рослина не лише гарна — вона має важливе екологічне значення: на її листках поселяється багато безхребетних тварин. Крім цього, жовті лілії — цінна лікарська рослина. Угруповання їх занесені до Зеленої книги України і охороняються державою. Уявляю, скільки б це водних рослин нарахували тут ботаніки!..
Підвісний місток — зручність для мешканців села Заріка, яке лежить за Стоходом. В об’їзд з райцентру до нього буде кілометрів п’ять. А навпрошки — кілометр-півтора. Селищна влада в цьому році подбала про капітальний ремонт моста. А до 70-их років, поки його тут не було, бажаючих скоротити шлях місцевий чоловік переправляв своїм човном. Був такий собі поромник за власним бажанням. До речі, про це ми почули від дружини цього, уже покійного чоловіка — Ольги Видерко. Зустрілись ми з нею на її обійсті, яке підходить впритул до заплави.
— Як живеться вам біля річки? — запитала я у літньої жінки. І почула у відповідь:
— Що вже зараз говорити... Це колись, як з чоловіком хазяювали, то трудно було сіно на зиму для худоби запасати. Скільки-то на спині в’язок довелось переносити, бо ж по болоті не поїдеш возом. Хіба взимку, як замерзне. А тепер я вже всю живність звела, навіть курки не тримаю, бо сила моя в колгоспі залишилась. Живу на пенсію. Мене раз дочка з зятем на сіно взяли, то я ледве жива додому вернулась, бо не здужаю по тому болоту ходити. Сказала, не хочу такого мученого молока.
За непростою роботою, заради того “мученого молока” ми застали Володимира Ланевича і Сергія Хомича.
— Вділили мені діляночку сінокосу в заплаві по той бік річки, — каже Сергій Хомич. — Скосив, висушив... Тепер ось із своїм помічником вивожу сіно човном.
Величезні в’язанки духмяного сіна чоловіки хвацько перекладають на дві жердини (видно, вже “набили” руку) і переносять на воза.
— Щоб не сталось, — сказав ще Сергій Хомич, — як буває в декого: за річкою стоять стіжки, а корови нічим годувати. Адже зими бувають м’які, болото так і не замерзає, щоб взяти сіно...
А якщо відкинути всі незручності (забути про те, як непросто в заплаві Стоходу заготовляти сіно і скільки разів доводиться садки поновлювати, бо від “високої” води вони перестають родити), то життя біля річки до душі кожному. Це ж вийшов з хати вранці —і на природі, де і пташки співають, і рибка хлюпається у воді, і довколишня зелень тішить око.
Катерина ЗУБЧУК.