Курси НБУ $ 43.80 € 50.31

СІЛЬСЬКІ ТЕАТРИ — ЧИ БУДУТЬ ВОНИ ЖИТИ?

Сільські драмтеатри переживають не найкращі часи. Яке майбутнє їх чекає?

Коли з творчими звітами у Луцьку виступали самодіяльні артисти з районів, глядачі мали нагоду побачити уривок з вистави “Украдене щастя” за п’єсою І.Франка, який показали артисти-аматори з села Козлів Локачинського району. Вони удостоїлися щирих оплесків лучан, бо зуміли створити неординарні характери і образи своїх героїв. І, як згодом дізналася, самодіяльний театр з Козлова — один з двох на Волині за роки незалежності України удостоєний почесного звання народного. Це знаменна для колективу подія трапилася у 1992 році. Театр з Козлова очолює людина, віддана театру — Ярослав Жулинський, що, як і його артисти, віддає своє серце улюбленій справі.
Як розповів Ярослав Жулинський, чотири роки він разом з колективом йшов до почесного звання. А ще, як зазначив, всі роки був і лишається його першим помічником і порадником актор і режисер обласного музично-драматичного театру імені Т.Г.Шевченка Анатолій Мельничук. Вдячний він і кожному з своїх 30 учасників, керівництву району, яке знаходить можливість підтримати сільський театр матеріально. Бідкався, що сутужно з репертуаром, бо про такі театри, який він очолює, не тільки автори п’єс, а й інші установи культури, в тому числі міністерство, не дбають. А ще найбільша проблема з транспортом. Адже без нього просто таки ніяк виїхати на гастролі, хоч народних артистів із села часто запрошують у різні регіони. Болить йому й те, що взимку, коли є більша можливість виступати на сцені з виставами, у Будинку культури, який не опалюється вже кілька років, дуже холодно.
Валентина Недумова, завідуюча сектором аматорського мистецтва навчально-методичного центру Волині, вже 31 рік опікується безпосередньо самодіяльними театрами. Згадує ті часи, коли вони були чи не в кожному великому селі. А до 50-и було таких, що могли б з честю виступати на престижних сценах. Хіба можна обминути, наприклад, один із найстарших, якщо так можна його назвати, Рожищенський народний театр, котрий цього року відзначатиме своє 45-річчя, а Колківський народний театр, що вже нараховує у своїй творчій біографії 30 років. І то яких! Адже вистави колківчан і його незмінного режисера, керівника, заслуженого працівника культури Петра Мусійчука — можуть достойно позмагатися з професіоналами. До того ж цей театр не припиняв роботи у найважчі для культури, та й для нього, часи.
Нещодавно з приємністю передивлялася вона разом з працівниками культури виставу учасників сільського театру з Кременця Рожищенського району “Як наші діди парубкували” В.Канівця. І переконана, що колектив може боротися за звання народного. Найбільш порадувало те, що аматори знаходять розуміння і підтримку у сільській раді. Та й не дивно, адже її голова Василь Панасюк — активний учасник драматичного сільського колективу.
Здавалось би, можна лише радіти за розвиток театрального мистецтва на Волині. Але, ніде правди діти, тут проблем, певно, більше, ніж успіхів. Якщо, наприклад, у минулому народні театри мали двох оплачуваних працівників — режисера і завідуючого постановочною частиною, то нині хоч би на одного керівника колективу повну ставку мати. А взяти режисерські кадри. Це теж одне з болючих питань. Набирають на цю спеціальність у Волинському училищі культури і мистецтв кілька чоловік. Та й ті по закінченню навчання у села на роботу не їдуть. І якщо покласти руку на серце — хто поїде в село, де і на житло сподіватися не доводиться, і зарплата, навіть при повній ставці, невеличка.
Театральний жанр, на противагу, наприклад, фольклорному чи вокальному, вимагає значно більших фінансових витрат. Адже це і костюми, і реквізит, і художнє оформлення, озвучення та й інша необхідна атрибутика. А де і хто має на це кошти? Були часи, коли на базі театрів — обласного музично-драматичного імені Т.Г.Шевченка та театру ляльок — проводили семінари, де аматори вчилися у майстрів. Театри у свою чергу ділилися тим, що мали, — декораціями, костюмами, гримом. Було, що навіть везли з собою необхідне для аматорів сцени, коли їхали на гастролі по області. Зараз і самі не мають чим ділитися, і по гастролях по Волині рідко їздять.
Добре, що в останні роки знову відродили проведення театрального фестивалю на приз нашої видатної землячки Наталії Ужвій. Хоч учасників не так багато, як хотілося б.
Якщо подивитися, що в репертуарах самодіяльних театрів, то це у переважній більшості українська класика. На жаль, нині ніхто і ніде не займається, як це було раніше, репертуаром для самодіяльних театрів. Мусять шукати самі. Як відомо, сучасних високохудожніх п’єс і професіональні театри вдосталь не мають.
Мистецтво театру споконвіку знаходило шлях до сердець людей. І то вже народна, саме українська традиція — аматорський, сільський театр. Треба сподіватися, що він знайде свою підтримку у кожному районі і не залишиться в непритаманній йому ролі Попелюшки.
Анастасія ВОЛОШКО.
Telegram Channel