ГРАБІЖНИКИ ПІД ХМЕЛЕМ

КАРТОПЛЯНИЙ МОГОРИЧ
Того ранку до Михайла Лошака прийшов односельчанин Вадим Казнадзей. Він був уже напідпитку. Лошак порався на подвір’ї, запитав, чого той навідався.
— Я хочу похмелитися,— коротко пояснив Вадим.
— Але ж у мене немає самогонки,— сказав Михайло.
— У мене є,— непрошений гість витяг з кишені “чекушку” з каламутною рідиною. Тремтячими пальцями відкрив її, розлив у склянки, які приніс Лошак. Перехилили одним духом.
— Не випив, а тільки язика намочив,— вилаявся Казнадзей. — Може, у тебе в хаті якась пляшчина залежалася.
— Кажу, що немає... Була б, то поставив би.
Казнадзей пішов. Через півгодини повернувся знову з другою “чекушкою”. Коли її вже допивали, навідався сусід Степан.
— Сидите тут без діла й з ранку пиячите. Може, допомогли б мені картоплю зібрати?— запропонував.
— А могорич буде?— кинув Вадим.
— Де ж він подінеться?
— Ходімо,— першим піднявся Лошак...
Втрьох працювали на полі кілька годин. Правда, сорокарічний Казнадзей не стільки допомагав, як заважав, тиняючись по городу, немов мара. Його заносило то в один, то в інший бік. Він давно ніде не працював, відвик від будь-якої роботи.
— Посиди та відпочинь,— кілька разів радив господар.
— Ні, я хочу чесно заробити свій могорич,– відповідав пияк.
Коли, нарешті, закінчили роботу, вмостились неподалік на стежці. Господар витяг велику пляшку горілки, закуску. Сиділи, певне, з годину, пили і розмовляли.
— Мабуть, я вже піду додому,— звівся на ноги Лошак. — Щось на сон хилить.
— Ходімо, я проведу тебе,— напросився Казнадзей, певне, сподіваючись, що той вдома десь приховав таки пляшку.
Тільки-но обидва зайшли на подвір’я Лошака, як невідомо звідки з’явився біля них незнайомий чоловік.
— Кажуть, що ви маєте картоплю. Може, продасте?— запитав той. — Я спеціально приїхав у село Лучиці.
— Можу й продати, гроші треба. А ви звідки?— поцікавився Михайло.
— З Луцька... Від обласного центру до вас зовсім близько. Мій автомобіль стоїть на дорозі, в центрі села.
— Скільки треба картоплі?
— Пару мішечків.
Лошак витяг з хліва два мішки.
— Я занесу їх до машини,— напросився Казнадзей.
— Неси, ти за мене значно молодший, сили маєш більше,– погодився Михайло.
Казнадзей переніс мішки до автомашини. Лучанин розплатився з Михайлом, дав йому тридцять дві гривні. П’ять гривень Лошак простяг Вадиму за допомогу й побрів додому. Сам замкнув двері, навіть не роздягаючись, вмостився на ліжку й вирішив подрімати...
Скільки Лошак пролежав, не знав і сам, коли почув, що хтось голосно, аж шиба дрижить, стукає у вікно. Потім почув голос Казнадзея, піднявся й визирнув крізь скло.
— Тобі чого?— запитав.
— Відчиняй негайно!— хлюпнула з рота брудна лайка.
— Я відпочиваю, не заважай,— сказав Лошак і знову ліг.
Казнадзей пішов до дверей, почав бити в них ногами, смикати за ручку. Двері не витримали, затріщали й розчинилися навстіж.
Вадим зайшов у хату. Він ледве тримався на ногах, не моргаючи, дивився на Михайла вибалушеними очима.
— П’ять твоїх гривень я пропив... Давай ще гроші!— наказав, пересипаючи слова лайкою.
— Немає у мене грошей...
— Брешеш!— пияк вдарив головою Михайла в груди.
Господар розтягнувся на підлозі. Грабіжник обшукав його кишені. Знайшов двадцять гривень.
— Давай ще!— вдарив кілька разів Лошака ногами.
— Де я їх тобі візьму?
Знову бив ногами в груди та живіт.
Лошак підхопився з підлоги й вибіг із хати. Казнадзей догнав односельчанина на подвір’ї. Знову почав товкти.
Дев’ятирічна дівчинка, котра гралася неподалік, покликала свою маму Віру Бондарук й та почала відтягати Казнадзея від свого сусіда. Той, врешті-решт, відчепився від Лошака й пішов.
Хміль звалив Казнадзея неподалік сільської церкви, де він і заснув. Наступного дня грабіжник втік у село Полонка до дядька й кілька днів там переховувався, сподіваючись, що працівники міліції його не розшукають...
ЗАСІДКА БІЛЯ ТРОЛЕЙБУСНОЇ ЗУПИНКИ
Віктор Шаміль зустрів свого колишнього однокласника випадково. Йшов вулицею міста й побачив Анатолія.
— Куди поспішаєш?— поцікавився.
— Погода добра, тепло. Вирішив трішки погуляти,— пояснив Анатолій.
— Здається, давненько ми не бачилися. Може, відзначимо зустріч хоча б кавою,— запропонував Віктор. — Тим більше, що сьогодні субота.
Зайшли у бар готелю “Лучеськ”. І знову несподіванка. За одним із столиків побачили колишню однокласницю, котра смакувала кавою. Вона їх також одразу помітила.
— Сідайте до мене,— посміхнулася.
Анатолій пішов до бармена, замовив триста грамів горілки, закуску.
— Пізніше вип’ємо ще кави, тоді й розрахуємося,— попередив бармена.
Бармен чоловіків знав, на знак згоди кивнув головою.
Тільки-но Анатолій присів, навіть горілку не встигли розлити з графинчика у чарки, як до них підскочив незнайомий молодий чоловік на вигляд років двадцяти п’яти.
— Ви чому не розрахувалися за замовлення?— запитав досить грубо.
— А ти хто, бармен?— поцікавився Віктор.
— Не бармен, але знаю, що ви горілку вип’єте й тихо зникнете.
— Все по собі міряєш?— кинув Віктор.
Назрівала сварка, тому підійшов охоронець й наказав чоловіку негайно залишити зал. Тим більше, що той уже був напідпитку.
Незнайомець зник.
Колишні однокласники допили горілку, посмакували кавою й піднялися з-за стола. До них підійшов охоронець й попередив:
— Будьте обережні... Той, що чіплявся до вас, прийшов не сам, а з друзями. Вони можуть чекати біля готелю.
Віктор, Анатолій і Валентина вийшла з бару. Обдивилися навкруги. Нічого підозрілого не помітили. Валентина закрокувала додому, а чоловіки подалися на вулицю Рівненську до тролейбусної зупинки. Несподівано зовсім поряд побачили незнайомця, що чіплявся до них у барі. З ним було ще двоє. Звідки вигулькнули, ніхто не зрозумів. Двоє кинулися на Анатолія, почали його бити. Той, що був у барі, щосили штовхнув Віктора. Він впав, били і його ногами. Незнайомець обшукав кишені. Витяг з гаманця понад шістсот гривень, забрав золоту обручку, годинника та ключі.
Анатолію пощастило вирватися. Він втік й з найближчого телефона-автомата повідомив у міліцію про напад.
Міліцейський автомобіль з’явився через кілька хвилин, але біля зупинки вже не було ні Віктора, ні злочинців. Разом з Анатолієм працівники міліції об’їхали кілька найближчих вулиць, але нападників не знайшли...
Наступного дня Віктор зателефонував до Анатолія, розповів, що його не тільки побили, а й пограбували.
— Мені здається, що з тим, котрий вивертав твої кишені, я уже стикався. Його прізвище Андрій Дячук, а живе, десь на вулиці Мазепи. Давай його пошукаємо,— запропонував Анатолій.
Віктор погодився. Чоловіки вислідили грабіжника справді на вулиці Мазепи. Дячук, зрозумівши, що викритий, пообіцяв, що все поверне. Ввечері приніс годинник.
— Завтра принесу решту.
Ні наступного дня, ні пізніше більше не з’явився.
Уже під час слідства Дячук розповів, що того дня напився в барі “Явір”. Згодом опинився в барі готелю “Лучеськ”, де причепився до незнайомих. За образу вирішив їх побити й пограбувати.
Горілка завела Андрія Дячука вдруге на лаву підсудних, бо, незважаючи на молодість, за крадіжки він уже побував раніше за гратами. Цього разу Луцький міськрайонний суд позбавив його волі на п’ять з половиною років.
Вчетверте завела горілка на ганебну лаву й хронічного алкоголіка жителя села Лучиці Луцького району Вадима Казнадзея за побиття й пограбування 55-річного односельчанина. Його засуджено на три роки позбавлення волі. Потерпілий Михайло Лошак, звичайно, у значній мірі винен і сам, бо треба знати з ким сідаєш пити горілку. Тим більше, що досвід є...
Леонід МІЛІЩУК,
Володимир КАЛИТЕНКО.