Курси НБУ $ 26.86 € 31.83
Зв’язкова УПА у 90 років знову побачила світ

Волинь-нова

Зв’язкова УПА у 90 років знову побачила світ

Слухати життєву історію Надії Свирид із села Сильне Ківерцівського району не можна без хвилювання: скільки випробувань довелося їй витримати! Всього було аж через край: 10 літ радянської каторги, догляд за лежачою донькою–інвалідом… А кілька років тому пані Надія ще й втратила зір. Проте, на щастя, не втратила віри в людей, які ніколи не залишали її в біді. Так сталося й цього разу – гроші на операцію збирали всім миром, у тому числі й читачі та працівники «Волині–нової»

Кость ГАРБАРЧУК


Робота в шахті для каторжанок була справжнім пеклом
Надія Свирид уже четвертий рік живе у Тростянці в територіальному центрі.
— Молодша сестра померла 9 років тому. Я одна осталася. Є рідня – моєї сестри дочка. Але нікому не хочу бути тягарем. Не можу ходити та й серце барахлить. Поки їсти наварю, то так втомлюся, що вже й не хочеться. Ось і надумала сюди в Тростянець переїхати. Тут добре за нами доглядають. Мені вже минуло 90 літ, – розпочинає пані Надія нашу розмову, – хіба комусь буде цікавим таке довге й сумне життя? – дивується ця худенька й жвава жіночка, яка добре пам'ятає, як радісно наївні поліщуки зустрічали перших совєтів у вересні 1939-го. – Тоді говорили: «Київ буде наш і наш тепер Дніпро». Але за пару місяців розпочався страшний суд. Комуністи вже весною 1940–го розпочали на Волині репресії – справжніх господарів та патріотів стали вивозити на каторгу.



У Цумані вкинули в льох зі щурами. А вони голодні, чую: то за плаття тягнуть, то за ногу. На допитах жорстоко били, все хотіли дізнатися, кому я передавала грипси.



Після війни, коли прогнали нацистів, кмітливу дівчину, котра добре знала українську мову, взяли на роботу в газету в Цумань. Незабаром Надію Козак відправили до Луцька в обласну друкарню на курси. Жінка пригадує, як в набірному цеху – під час навчання – готували до друку номери нашої попередниці – газети «Радянська Волинь». Як сама ретельно складала буква до букви, щоб не допустити помилки.
— Мені дуже подобалася ця професія. Я успішно закінчила курси й повернулася в Цумань. Головним редактором газети був другий секретар райкому партії Чапський. Жила в селищі на квартирі, але часто пішки через ліс ходила в своє село. До Сильного 10 кілометрів. Тоді зі мною встановили зв'язок українські повстанці. Почала їм допомагати й носила ґрипси. Передавала таємні донесення упівцям, – розповідає пані Надія.
Під час облави в Клубочині енкаведисти вбили повстанця на псевдо Жук, у котрого знайшли списки цуманських підпільників. Серед них було й прізвище Надії. За нею прийшли 12 березня 1946–го. З цього дня розпочалася каторжна дорога протяжністю у тисячі кілометрів й тривалістю 10 літ.
— У Цумані вкинули в льох зі щурами. А вони голодні, чую: то за плаття тягнуть, то за ногу. На допитах жорстоко били, все хотіли дізнатися, кому я передавала грипси. Щоб нікого не зрадити, придумала легенду, що записки ховала під сухим дубом. Мене на підводі повезли до того дерева, аби показала, як це робила, – пригадує жіночка.
Через три дні заарештовану відправили в Луцьку тюрму. Дуже швидко відбувся суд: два пункти 54 статті – «Измена родины» і «Пособничество бандитам». Тоді ж довго не розбиралися, аби швидше людину відправити з тюрми, щоб звільнити місце іншим, бо камери були переповнені. І в 19 літ вона отримала 10 років таборів. Навіть толком не розуміла й не здогадувалася, що чекає попереду. Перший каторжний досвід здобула на Донбасі. Коли вперше потрапили в шахту, то перелякані дівчата кричали не своїм голосом. Думали, що то пекло.


«Дорогою смерті» довжиною у понад 400 кілометрів
Після Донбасу політичних каторжанок повезли на Сибір. Ця жахлива дорога тривала місяць. Ув'язнені настільки охляли, що не всі навіть мали сили, щоб самостійно вийти з вагонів. Так волинянка потрапила в місто Тайшет Іркутської області, яке «славилося» на весь Союз особливо жорстокими каторжними зонами. Тендітні дівчата валили вікові сосни. Але, пригадує пані Надія, попри жахливі умови, вони не озлобилися, всі були дружні, переживали та допомагали одна одній. Крім українок, на лісоповалі працювали литовки, естонки та латишки – всі засуджені за націоналізм.
— Бувало як заспіваємо, коли повертаємося в табір, то здається й в Україні нас чутно. Навіть конвоїри нічого не казали й не забороняли, – продовжує Надія Омелянівна. – Довелося мені пішки пройти понад 400 кілометрів від Тайшета до Братська – «дорогою смерті». Ще полонені японці під час царської війни 1905 року проклали в тайзі просіку. Цим шляхом гнали каторжан, тільки де більша грязюка, лунала команда: «Ложись!». Хто не падав, отримував прикладом по голові. Гнали багатотисячний етап. Тільки дивом вдалося вижити. Спали в тайзі, ламали гілля й падали, щоб заснути. До ранку не всі прокидалися. З Братська нас переправили через величезну сибірську річку Ангару й повезли в Монголію.
Від столиці Улан–Батора жінки-каторжанки прокладали залізницю, щоб вивозити нею в Союз худобу. Умови життя жахливі: влітку — страшенна спека й немає де сховатися, а взимку — шалені вітри, від яких не знайти порятунку.
Завершувала свою «десятирічку» зв'язкова УПА в Тайшеті. Там познайомилася зі своїм чоловіком Іларіоном Свиридом, також репресованим. Він родом із села Немовичі Сарненського району Рівненської області. Після заслання вони обоє ще чотири роки працювали в Іркутській області, щоб заробити грошей.
— Якось так життя складалося, але гріх нарікати, видно, то доля, – каже пані Надія. – У 1959–му народилася моя дочка Галя. Вже до трьох років дівчинка гарно говорила, пісеньки співала, знала молитви. Але дуже часто починала плакати й скаржитися, що болить голова. Ми вирішили повертатися додому на Волинь, думали, що то клімат дитині не підходить. Приїхали в Сильне. З пропискою допоміг двоюрідний брат із Цумані. Але стан здоров'я дочки постійно погіршувався. Я її возила до різних лікарів та знахарів. Ніхто не міг встановити точного діагнозу. Тільки в Чернівцях сказали, що в дитини епілепсія. Навіть радили мені здати її в притулок. Чого ж я буду здавати, це ж моя дитина!? В 12 літ Галя зовсім перестала говорити. А якось так страшно впала, що й перестала ходити. Тільки лежала. Ми забрали до нас мою паралізовану свекруху, яка в такому стані прожила півтора року. То в одній кімнаті — чоловікова мати, а в іншій — дочка. Треба одну й другу порати. Тоді я зірвала спину й тепер не можу стояти. Моя дочка прожила 49 років. Я і хазяйство тримала, якому також давала раду, бо чоловік помер у 1995–му…


«Віддячити не маю чим, тому щоденно ревно молюся за ваше здоров'я!»
Переживши стільки на своєму віку, Надія Свирид не втратила оптимізму та віри в людську доброту. Коли кілька місяців тому в редакцію звернувся священик Тарас Манелюк із Цумані з проханням допомогти коштами на операцію пані Надії, то першим відгукнувся друг нашого видання, директор сільськогосподарського підприємства «Рать» Луцького району Віктор Шумський. Частину суми пожертвувала й редакція, тому нині українська підпільниця знову може читати свою улюблену газету «Волинь–нова».
Завдяки добрим людям я тепер бачу світ, – усміхається зв'язкова УПА Надія Свирид. – Віддячити не маю чим, тому щоденно ревно молюся за ваше здоров'я!



Надія Свирид: «Тепер можу читати «Волинь».



З чоловіком Іларіоном Свиридом.