НЕСКОРИМА ДУША ВАЛЕНТИНИ ПРОТОПОП - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.40 € 32.19

НЕСКОРИМА ДУША ВАЛЕНТИНИ ПРОТОПОП

З кожним днем невиліковна хвороба вбиває в її тілі м’язи. Але не може вбити головного – її духу. І тоді народжуються на світ картини…

З кожним днем невиліковна хвороба вбиває в її тілі м’язи. Але не може вбити головного – її духу. І тоді народжуються на світ картини…
* * *
Була у нашій газеті стаття про жінку, яка не має де жити. Було багато телефонних дзвінків від читачів. Один з перших забути неможливо: “Я знаю, що таке біль, що таке безвихідь. Нехай ця жінка поживе у мене…” А потім співрозмовниця на протилежному боці телефонного дроту сказала: “Може, ви чули про мене – я Валентина Протопоп з Іванич…”
Чи чули? Та її знають чи не у кожній волинській хаті! Так розпочалося наше особисте знайомство з художницею, яку через неповторну графіку сільських пейзажів і натюрмортів уже давно називають волинською Катериною Білокур.
* * *
Аж не вірилося, що жінка, яка без чиєїсь допомоги не те що кроку не ступить, а й не може сама собі поправити подушку, обіпершись на яку вона й може сидіти – це і є та сама Валентина Протопоп. Валентина Протопоп, яка творить такі шедеври.
– Коли я малюю, тобто спілкуюсь з природою або людьми, яких зображую, – я не помічаю своєї інвалідності. У мені тоді живе дух! – говорить жінка.
На одній з картин Валентини Протопоп зображена молода дівчина, яка сидить у ліжку навпроти вікна. Навколо тіла дівчини обвилася страшна змія. Та дівчина – то сама Валентина Протопоп. Та змія-гадина – то її хвороба. Прогресивна м’язова дистрофія – невиліковна. Безжалісна. Але навіть у такій ситуації вона продовжує бачити у цьому жахливому для неї житті прекрасне. Тоді народжуються картини…
– Я хочу щось залишити після себе людям. Тому й прошу щодня у Бога: “Поки я жива, не забирай у мене хоча б правої руки, якою я ще можу малювати…”
Коли Валентину слухалась ще й ліва рука, вона випалювала на дереві портрети і пейзажі, а також чудово вишивала. На скількох виставках побували її вишивки, скільки осель країн Заходу зараз вони прикрашають! Але для Валентини особливо дорогі ті рушники, що вона вишивала дівчатам, які виходили заміж. На щастя, на долю…
* * *
Про картини, рушники, випалені портрети і пейзажі ми почали говорити десь на третій годині нашої зустрічі. А винен у всьому кіт Мурчик! Він, як повноправний господар, роздивившись гостей, став вмощуватись у ногах Валентини Ростиславівни. У цей момент хтось ненароком кинув фразу:
– О, такий кіт, напевне, тільки ковбасу їсть!
– Таку, як я – шестигривенну – не хоче! – сумно посміхнулась Валентина Ростиславівна.
А далі були слова, після яких мурашки бігають по шкірі. Якщо і є в цій хаті ковбаса – то тільки раз на тиждень. І то така, що коштує шість гривень за кілограм. Мурчик її навіть нюхати не хоче…
Пенсія у Валентини Ростиславівни – 150 гривень (ми розмовляли ще до останнього підвищення пенсій). Одних памперсів на місяць їй треба, не кажучи вже про численні ліки, на 120 гривень. Богу дякувати, що є така людина, як директор школи-інтернату Людмила Лазаренко, яка час від часу дає постільну білизну з “гуманітарки”. Гривень 30 – 40 забирає телефон. “Це мій єдиний зв’язок зі світом, це моє вікно у світ”, – каже Валентина. Про плату за комунпослуги згадувати не будемо…
Добре, що хоч пенсію зараз платять вчасно, і вони із сестрою Вірою, яка є для Валентини найпершою опорою в житті, удвох якось викручуються. Віра в селі ще якийсь клаптик городу тримає. Допомагає, як може, і директор Павлівського пивзаводу Микола Пікута.
А пам’ятаєте період, коли місяцями не виплачували пенсії? Тоді Валентина жила удвох із старенькою мамою.
– Безвихідь була повна. У нас не те що газети не було в хаті, а й часто хліба. Якось дівчата принесли з бібліотеки “Сільські вісті”. Я прочитала цю газету, вклала свої малюнки і написала їм: “Чи не могли ви хоча б деколи надрукувати мого малюнка. Який би не був маленький гонорар, але для мене це була б змога вижити…”
“Сільські вісті” одразу перерахували пані Валентині 200 гривень – на той час це була пенсія, яку вона отримувала за півроку. Потім три роки газета ще й оплачувала їй лікування в столиці. Поки не було у квартирі індивідуального опалювального котла, за який заплатила газета “Товариш”, сестра, щоб обігріти Валентину, підкладала під її тіло пляшки з теплою водою. Бо коли в помешканні ставало холодніше, у Валентини Ростиславівни звужувались судини і починались судоми...
Здавалось, як, як у такій ситуації ще можна щось творити.
– Малювати мені дав Бог – це моє покликання. І я просто не маю права грішити і не використовувати його…
* * *
Останній свій крок у житті Валентина зробила у 13 років, хоча за шкільною партою так і не сиділа. Школа в рідних Древинях була за два кілометри від дому, і Валі було важко так далеко ходити.
Коли однолітки ішли в школу, Валентина сідала малювати. Першим малюнком була снігова баба. Допомагала їй мама. У кінці Ганна Олексіївна взяла і домалювала до сніговика горобчика.
– Напевне, це й стало поштовхом. Оця незвична снігова баба з горобчиком. Я побачила, що можна і звичайного сніговика подати якось незвично. Оце відчуття творити мені передалось від мами. Яка, коли жила, була для мене усім – і ногами, і руками, і серцем…
Ганна Олексіївна дуже довго не могла пробачити собі слабинки, коли одного разу послухалась настанов чужих людей і вирішила віддати Валентину в спеціальний інтернат. Але коли вона туди заїхала і побачила інтернатівських дітей, серце матері ледве не розірвалось: “Не віддам! Поки сама буду жити і ходити, дитина моя буде зі мною!” – плакала жінка, повторюючи ці слова.
– А якось одного дня я відкрила вашу газету “Радянська Волинь” і закохалася в графіку Леоніда Неймарка, – захоплено каже Валентина Ростиславівна.
Вона ще й зараз зберігає папку з вирізками робіт нашого редакційного, на жаль, уже покійного, художника. А тоді Валентина не могла дочекатись, коли прийде газета. Сідала і копіювала його малюнки. По десять, двадцять разів.
Копіюючи Неймарка, Валентина й сама почала творити. Багато чого підказав учитель малювання із села Мовники Панас Зіновійович Ярощук. А потім сусідка познайомила Валентину з директором Володимир–Волинської художньої школи Адамом Михаликом. Той спочатку дав дівчині книжки, по яких вона вивчала найелементарніші ази малювання. А потім, побачивши у дівчини малярський хист, порекомендував вступити на факультет образотворчого мистецтва Московського університету мистецтв. Через кілька років навчання Валентина уже знала, чому це одного разу московський викладач з-поміж десятка її робіт знайшов дві чужі і забракував їх.
– Стиль виконання робіт кожного художника – це як відбиток пальців, – посміхається Валентина Ростиславівна. – Тоді я в котрий раз потрапила у лікарню і просто фізично не встигала з малюнками для контрольної. Вирішила трішки схитрувати і попросити дві роботи в Адама Івановича…
* * *
Ще змалечку так повелося, що графік її життя контролює хвороба. І малювати не доводиться навіть тижнями. Як було нещодавно, коли Валентину Ростиславівну у дуже важкому стані з нирковими приступами доставили в Нововолинську лікарню. Але завдяки професіоналізму головного лікаря Віктора Мороза і всього урологічного відділення про дні під крапельницею тепер нагадують тільки 37 великих ниркових камінчиків.
Але навіть під крапельницею вона не змогла змовчати, коли почула мову в палаті молодого хлопця, який прийшов у лікарню провідати свою дівчину.
– А я ні за кого не буду голосувати, – сказав він дівчині. – Взагалі на ті вибори не піду. Мені все одно, хто з них переможе, бо ніхто нічого тут не змінить. А так я поїду собі спокійно на заробітки в Чехію – і за рік матиму найнеобхідніше.
– Як все одно? А ти подумав про своїх батьків? Про своїх дядьків? Я не кажу вже про сусідів? Вони теж поїдуть з тобою у Чехію на заробітки? Молодий чоловіче, ми не повинні бути байдужими до того, що відбувається в нашій країні. Байдужість – це смерть для України.
Хлопець глянув на жінку під крапельницею, почервонів і опустив очі…
* * *
… Дзвінок у редакцію. Цього разу на протилежному боці слухавки – стривожений голос Валентини Ростиславівни. “Прочитала статтю Вашого редактора Степана Сачука про те, що хочуть закрити “Волинь”. Чим я можу Вам допомогти, я ж сама починалася з Вашої газети?..”
Валентино Ростиславівно, з такими читачами “Волинь” не закриють!
Олександр ЗГОРАНЕЦЬ,
Василь УЛІЦЬКИЙ.