Історія вихідного дня: «У нашій сім’ї навіть діти думали негативно...»

Скільки це тривало – не знаю. Здавалося звичним, навіть «нормальним». Ми з чоловіком постійно бурчали – на все і всіх довкола. З ранку до вечора нас супроводжувало невдоволення: «Де мої чорні шкарпетки? Ти ж казала, що попрала!», «Закінчився цукор! Ти що, не могла купити, коли йшла з магазину?», «Парасоля зламалась – бо твоя мама зекономила й купила дешеве барахло!».

Повертаючись додому з роботи, садочка й школи, ми продовжували ділитися своїм «настроєм». Нам усе навколо здавалося дурним: погода, ціни, колеги, однокласники, іграшки, одяг, фільми, музика, знаменитості…

І в якийсь момент я ніби виринула з цього потоку роздратування й побачила нашу сім’ю з боку.

Ми були жахливими. Проблеми, на які інші навіть не звернули б уваги, у нас перетворювалися на драми вселенського масштабу. Не купили цукор – ну й що, спустися у магазин. Не випрали кофту – вдягни іншу, їх у тебе – десяток. Закінчився шампунь – візьми дитячий, очі не щипатиме.

Але ні! Через цукор, кофту чи шампунь ми могли пересваритися, наговорити образ і навіть кидатися словами про розлучення.

Ми, дорослі, не мали жодного виправдання. Адже своїм прикладом вирощували дітей, які також бурчали, критикували, дратувалися через дрібниці – і думали, що весь світ їм винен.

– А є хоч щось, чим ти сьогодні був задоволений? – вирвалося в мене якось увечері, коли ми всі сиділи за столом.

– А є хоч щось, чим ти сьогодні був задоволений? – вирвалося в мене якось увечері, коли ми всі сиділи за столом.

Запала тиша. Сини теж замислилися, вирішивши, що питання стосується і їх.

– У садочку сьогодні не було киселю, – серйозно сказав молодший.

– А мене похвалила вчителька за малюнок, – додав старший.

Чоловік мовчав.

– От бачите! Виходить, і гарне буває, просто ми його не помічаємо. А якщо так і далі – хороше одного дня махне рукою й піде від нас назавжди. І залишиться один негатив.

Молодший вже ледь не розплакався.

– Мама пожартувала, – пробурмотів чоловік. – У неї вічно – дивні жарти.

– А от і не жартувала, – сказала я. – То що хорошого було сьогодні у тебе? На роботу спізнився?

– Ні.

– Ура! Гарне – раз! А вечеря була смачною?

– Так.

– Два! – зраділа я.

– І чай дуже смачний, мамо! – підхопив старший. – А ще мені тьотя дозволила погладити її собаку, і він мені зрадів!

– Чудово! А в мене сьогодні на роботі не було стресу, ніхто не кричав. І коли я йшла додому, дув теплий вітер – такий приємний, що аж гуляти захотілося.

Того вечора чоловік нічого більше не сказав. Але наступного дня, щойно ми сіли вечеряти, діти радісно відзвітували:

– Мамо, сьогодні у мене – три хороші речі: не було киселю, я знайшов гарну паличку і мені снився добрий сон!

– А я отримав відмінно з математики і на фізкультурі біг швидше за всіх!

Це було так зворушливо. Я глянула на чоловіка:

– А в тебе що хорошого сталося сьогодні, любий? За що ти вдячний цьому дню?

– За те, що вистачило грошей заплатити за світло, газ та інтернет, – сказав він, відпиваючи чай. – Ну й чай смачний…

 Я не думала, що ця звичка – питати одне одного щовечора: «Що хорошого сталося сьогодні?» – приживеться. Але вона прижилася. І це стало найкращим, що з нами трапилося. Ми почали бачити більше доброго, а не злитися через дрібниці. Жити з вдячністю виявилося значно легше, ніж жити з вічним невдоволенням.

А ще – і це, мабуть, найцінніше – я ніби заново відкрила для себе свою сім’ю. Дізналася, що для кожного з нас справді важливо, що ми цінуємо, за що вдячні. І ця нова версія нашої сім’ї мені дуже подобається.

Євгенія ГОЛОВІНА, фейсбук-група «Життя, яке воно є».

Зараз також читають: На Волині судили солдата за захоплення дітей у заручники для отримання відстрочки.