“Мова для нас, українців, — це не тільки засіб спілкування. За сучасних обставин вона щось значно більше!.."
Закінчення. Початок у "Волині" за 30 вересня.
Яскравим прикладом словесного покруцтва є кимось не дуже грамотним витворена назва фірми “Волиньтабак”, у якій злилися в обіймах слова української та російської мов. На зауваження фахівців з приводу цього деякі відповідальні працівники міста реагують, м’яко кажучи, доволі дивно: “А що, писати “Волиньтютюн”? Воно ж не звучить”. Ось так: в українській мові слово “тютюн” звучить, у Львові звучить, а в Луцьку чомусь ні. Синім блиском велетенських літер хизується в нас українсько-англійський покруч “Київстар”. Луцьк буквально окупували покручі місцевого масштабу: “Вопак”, “Ортеол”, “Тигрес”, “Олдем”, “Левдів”, “Пано”, “Юніт” і т. п. Чим пояснити це нашестя? Модою? Почасти — так. Бідністю рідної лексики? Аж ніяк. У найновішому тлумачному словнику української мови 170 тисяч слів, а з-поміж них тисячі іменників, які могли б стати чудовими назвами торговельних підприємств чи тих же кав’ярень. То в чому ж річ? Передусім, либонь, у менталітеті пересічного українця, в якому ще міцно сидить малорос і “совок”. Зрештою, за великим рахунком, у цьому полягає й причина української біди новітнього часу: не можуть збудувати вільну державу раби, не здатні керувати незалежною державою люди “цеківського”, комуно-більшовицького виховання й колоніального, промосковського мислення. Це стосується не тільки системи державного управління, а й багатьох інших сфер нашого життя, в тому числі й освіти, засобів масової інформації. Ось хоча б така начебто зовсім проста річ, як правопис власних назв. Приходить дитина до першого класу, приносить метрику, в якій її прізвище записане так, як колись записали його дідам чи прадідам писарі окупаційної влади: “Літвін”, “Клімович” (чого вже не Клімовіч?), “Куліковська”. І що ж? Учителі замість того, аби делікатно пояснити дитині походження її прізвища (від слів “литвин”, “Клим”, “кулик”) і згідно з правописом записати в класному журналі прізвище правильно, механічно переносять скалічене слово у шкільні реєстри. Так і ходить учень чи учениця всі одинадцять років з прізвищем-покручем, щоб згодом передати його своїм дітям. Чи ж треба тоді дивуватись, що наші газети й телепередачі буквально рясніють такими покручами, демонструючи невігластво, неграмотність, зневагу до рідної мови. Ось лише кілька прикладів неправильного, неукраїнського написання прізвищ (першим подається неграмотний варіант, у дужках — унормований): Літвінчук (Литвинчук), Стравінський (Стравинський), Пісарєв (Писарев), Кваснєвський (Квасневський), Міронов (Миронов), Конопніцька (Конопницька), Садовнік (Садовник), Самойліч (Самойлич). На початку 90-их років (уже минулого століття й тисячоліття) чиновні особи радянського (вважай, неукраїнського) кшталту сяк-так грали роль демократів: при облдержадміністрації доволі успішно діяла так звана “комісія по мові”, перші особи приходили на збори інтелігенції, трохи прислухалися до пропозицій. А нещодавно один керівник у розмові зі мною безапеляційно заявив: “Демократія далеко зайшла”. Та чи приходила вона взагалі? Чи присутня вона у головах тих, для кого перш за все записано в Конституції: “Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування”. У липні 2003 року 16 керівників громадських і політичних організацій Волині звернулися до обласного та міського керівництва з листом, у якому викладені не просто міркування щодо мовних проблем у державі, області й місті, а цілком конкретні факти порушень чинного законодавства й засилля неграмотних, потворних, а то й геть абсурдних рекламних написів і назв торгових “точок” (чого варті, наприклад, такі: “Галдім” цілодобово”, “Продукти харчування “Орфей”, “Ефа”, “Фарт” і т. ін.). Проблему, принаймні, можна було обговорити. Цього не сталося. Ні “Просвіта”, ні творчі спілки письменників і журналістів не отримали бодай відписки. Доречно згадати й відоме Шевченкове: “Якби ви вчились так, як треба, То й мудрость би була своя”. Мода на покручі — не велика “мудрость”, так звана “європеїзація” тут ні до чого. Мистецьке і мовне багатство України — скарб, якому не скласти ціни. А ми його — за “Волиньтабак” та “Біленьку”. В такій ситуації — перемога не за нами, рідненькі, а за ними, дурненькі. ЖИВУТЬ В УКРАЇНІ НАПІВУКРАЇНЦІ Наша мова разом з її терплячим носієм — народом перетривала не одну чужинецьку окупацію, пережила безліч імперських заборон, але лишилася живою, здатною до утвердження в усіх сферах життя, як записано в Конституції, та, найголовніше, вона є основним чинником творення нації. На ниві мовотворення і мовознавства невтомно працювали перший ректор Київського університету Михайло Максимович, котрий увів українську мову в класифікацію слов’янських мов, професор Харківського університету Олександр Потебня, академік Агатангел Кримський, поет-академік Максим Рильський, Олесь Гончар. Маємо міцну когорту сучасних науковців — знавців української — однієї з найдосконаліших мов світу. А що так повільно вона звільняється з чужих обіймів, свідчить лише про недостатню увагу до неї з боку державного керівництва. У ліричному вірші Лесі Українки “Забуті слова” із збірки “Відгуки” є такі рядки: І я забула їх, не пригадаю й слова З тих наших довгих запальних розмов, А тільки барва їх, мелодія раптова Тепер, як і тоді, мені бунтує кров. Ностальгійний настрій вірша мимоволі трансформується в асоціацію щодо сучасних забудьків рідної мови. Живуть в Україні напівукраїнці, Хоч мають козацьке коріння. Є предківська пам’ять у кожній травинці — Як росту жага і цвітіння. А в тих, що забули слова свого роду, Що в них замість пам’яті — мерва? Отруйну в дитинстві пили вони воду, Що в них рідна врода померла? Налитий мій день гіркотою по вінця, Ординці в нім б’ються, аж бризкає лють. Живуть в Україні напівукраїнці І зрадою радо мене продають. Та молодо грає мелодія мови, Стираючи порох трухлявих розмов, І в душі недужі вливається слово Основою, барвою, світлом обнов. Нас жайвір-сівач заохочує дзвінко, Щоб ми свої гони скоріше пройшли. Пробач, рідна весно, пробач, Українко, Що ми так повільно йдемо, як воли. Недужі душі одужують повільно, але слово в них вливається всяке — і те, що поставив біля нас на сторожі Тарас, і суржикомовне, і вульгарне. Та історична життєвість, глибока наукова виробленість нашої мови — це той родючий грунт, на якому вона й далі буде вкорінюватись, цвісти і плодоносити. Бо, як писав Панас Мирний, “мова — така ж жива істота, як і народ, що її витворив, і коли він кине свою мову, то вже буде смерть його душі, смерть всього того, чим він відрізняється від других людей”. Василь ГЕЙ.
