Іван Миколайович Гаврилюк п’ятнадцять років очолює Луцьку дитячу художню школу...
Іван Миколайович Гаврилюк п’ятнадцять років очолює Луцьку дитячу художню школу. У 1965 році він був у числі її перших випускників, учнів тодішнього директора Петра Костянтиновича Сензюка. Звичайно ж, хлопчина, певно, й помислити не міг, що минуть роки і після закінчення Львівського інституту прикладного мистецтва, роботи, пов’язаної із здобутою професією, саме йому довірять художню школу, він стане продовжувачем справи свого директора Петра Костянтиновича.
— Іване Миколайовичу, вже біля входу побачила на стенді фотографії, які розповідають про будні і свята художньої школи, неподалік гарно оформлені творчі роботи учнів. Одразу відчувається, що потрапила в мистецький заклад. — То це ж ми (сміється) зреагували на ваші колишні зауваження про те, що художня школа не має свого яскраво вираженого обличчя. Гадаю, що сьогодні не буде підстав у журналіста робити нам закиди відносно недостатнього естетичного оформлення класів, коридорів, залів школи. — Погодьтеся, що все-таки художня школа — особливий мистецький заклад. І це повинно відчуватися у кожному класі і залі. Гадаю, приємно буде і учням, і їх батькам та врешті-решт і вчителям побачити цікаві роботи, створені обдарованими дітьми та й їх наставниками. — Ви вже не раз були на наших виставках писанок. До речі, писанкарство є у навчальній програмі. Так ось саме цей зал готується під виставковий, де будуть постійно експонуватися роботи учнів, викладачів, професійних художників як Волині, так і гостей з інших міст. Переконаний, що художня школа — це не просто класи, де проходить заняття, а образне мислення, з яким має зустрічатися дитина у нашому навчальному закладі. — Знаю, що вихованці вашої школи не раз здобували престижні нагороди — дипломи, грамоти, інші відзнаки на виставках не тільки в Україні, а й за рубежем. У вас є немало оригінальних скульптурних речей. Вони можуть прикрасити не тільки кабінети вашої школи, а й, гадаю, могли б з честю репрезентувати навчальний заклад і його вихованців і на престижних виставках. — Один з наших гостей, колега з художньої школи іншого міста, був здивований, що у нас не просто викладають скульптуру, а й учні разом з викладачами, зокрема Валентиною Поповою, Галиною Яковець, досягли у цій справі значимих успіхів. Наш гість поки не бачив робіт, сказав, що для художньої школи скульптура не дуже прийнятна справа, бо від глини чи гіпсу, мовляв, немало бруду. Але коли подивився, що творять діти, змінив свою думку. Нам приємно, що немало випускників школи обирають творчі професії, стають студентами мистецьких вузів. Адже ми запровадили у себе навчання у п’ятих-шостих класах, а це десяти- одинадцятикласники загальноосвітніх шкіл. Вони не просто навчаються, а проходять спеціалізовані курси, зокрема дизайн, художнє ткацтво, дизайн-графіка. Тільки цього року маємо вступників до Львівської Академії мистецтв, Академії дизайну, архітектурного факультету Київського інженерно-будівельного університету та на спеціальність “дизайн” Луцького технічного університету. До речі, школа має договори про співпрацю з трьома мистецькими закладами, куди в першу чергу рекомендуємо наших випускників і їх там охоче приймають. — Знаю, що у вас є так звані нульові класи. Певно, найперш з них відбір починаєте? — Так. Навчання восьми-дев’ятирічних дітей дає можливість визначити, хто може стати нашими повноправними учнями. Саме ці класи та старшокласники, які закінчили у нас перші-четверті класи і поглиблюють знання по вибраній спеціалізації — платні. А взагалі батьки доплачують за навчання дітей невелику суму — 20 гривень. — Виходить, що і таку специфічну школу, як художня, теж держава не дуже жалує? — Можу сказати, що всі наші 20 викладачів регулярно отримують заробітну плату. Щоправда, невелику. А от коштів на придбання, наприклад, того ж таки комп’ютерного класу, про який мріємо, нам ніхто не виділяє. А комп’ютери вкрай необхідні для тих же спеціалізованих курсів з дизайну, комп’ютерної графіки. Придбали поки що лише одного комп’ютера. З нього будемо й починати задуману роботу. — Іване Миколайовичу, знаю, що ваша дружина Валентина — чудовий хормейстер, співачка, заслужений діяч мистецтв України. Цікаво, а ваші діти обрали мамину професію чи вашу? — Спочатку ніби переважала мама, бо й донька Софія, й син Сашко навчалися у музичній школі. Сашко навіть музичне училище закінчив. Але згодом таки прийшли у художню школу. Після її закінчення син здобуває фах дизайнера у Луцькому технічному університеті, а Софійка цього року стала студенткою Львівської Академії мистецтв. Тепер дружина каже (сміється), що вся відповідальність за них лежить на мені. А якщо серйозно, то, звичайно ж, вчимо і виховуємо дітей разом. Бесіду вела Анастасія ФІЛАТЕНКО. На фото: Іван Гаврилюк. Фото Миколи ЗІНЧУКА.
