Курси НБУ $ 27.41 € 32.47
Малим мріяв хоча б постояти на районній сцені (ФОТО, ВІДЕО)

Волинь-нова

Малим мріяв хоча б постояти на районній сцені (ФОТО, ВІДЕО)

Звання заслуженого артиста естрадного мистецтва України Олександр Голощук отримав у 28 років. А чому б і ні, коли є талант і прагнення не зупинятися? Вогонь в очах і творчий запал на сцені – супутники переможця та лауреата багатьох мистецьких конкурсів. На відміну від чужомовних заслужених в репертуарі волинянина – українські пісні та світова класика

Лариса ЗАНЮК


У рамках міжнародної співпраці Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки із провідними європейськими музичними закладами Олександр Голощук неодноразово представляв пісенне мистецтво України у Польщі та Білорусі. З 2016 року – соліст народного оркестру народних інструментів «Волинянка» при Палаці культури міста Луцька. Співпрацює з кращими інструментальними ансамблями та оркестрами Волині.


ВІДЕО Олександра ПІЛЮКА





Тепер співаю високі тенорові партії, а в дитинстві гудів другим.



У виконанні співака звучать шедеври світової класики: з опер Джузеппе Верді та Джакомо Пуччіні, популярні українські естрадні пісні Володимира Івасюка та багато інших. Високий тенор – візитівка Олексадра Голощука на сцені. Своїм козирем вважає класичний спів.
— А в дитинстві хотілося навчитися грати на баяні. Для сільського хлопчика це було щось, – усміхається Олександр і розповідає свої пригоди у рідному селі Чорніїв Турійського району.
— Коли навчався у школі, то вів свій клас у їдальню тільки з маршем «Ой на горі та женці жнуть». І всі йшли за мною, бо завжди був лідером. Тепер співаю високі тенорові партії, а в дитинстві гудів другим. Бував на шкільних конкурсах, але в музичну школу батьки не поспішали віддавати, бо від Чорніїва до Турійська – 20 кілометрів. Мій перший натхненник – учитель музики Олександр Парфенюк. Так хотілося грати на баяні, як він! Коли на районному звіті музична школа вишиковувала своїх учнів, я гостював у дядька в Турійську і дивився той концерт. Не просто дивився, а не зводив очей з учителя, що грав на баяні. І здавалося тоді таким неймовірним – стояти на головній районній сцені! Аж у 9-му класі нарешті вмовив батьків, щоб віддали мене в музичну школу. Яке це було щастя! Технічно вмів грати, а там мене «підтесав» авторитетний викладач Микола Романчук. З цього, мабуть, і почалося справжнє професійне музичне життя. Тепер часто співаю на районній сцені, і коли запрошують на різні дійства, ніколи не відмовляю, адже і сам у цьому черпаю натхнення.
— Олександре, мабуть, відповідально одержати звання заслуженого артиста, ще й у такому молодому віці? – цікавлюся сучасним співака.
— Звання – це великий стимул, – вважає Олександр, – Кожен хоче здобути визнання своєї праці, а в мене якось вийшло все спонтанно. Завжди беру участь у благодійних концертах, які проводить фонд «Серце патріота», виступаю з Василем Чепелюком, якого вважаю своїм творчим батьком. А якщо співати з народним артистом України у дуеті, то треба бути заслуженим, – жартує Олександр. Так і сталося, що отримав благословення на це звання саме від нього.
— Знаю, що працюєте старшим викладачем на факультеті мистецтв. Як вдається ладнати зі студентами?
— Викладаю предмет «Робота зі звукоапаратурою» і «Технічні аудіовізуальні ресурси». Мені це близьке, тому легко передаю свої знання студентам. Більше того, люблю спілкуватися з молоддю не в наказовому порядку, а як колега, товариш.
— А як поєднуєте роботу викладача і сценічну діяльність? Що вважаєте роботою, а що – хобі, точніше, що вам ближче до душі?
— Мені пощастило, що можу компонувати і не бути в одній сфері, а переключатися і так відпочивати. Я – людина-настрій, і звик цей настрій передавати іншим, тому зі студентами можу й пожартувати, й поспівати, розрядити напругу. Але вважаю себе більше артистом, аніж викладачем.
— Що скажете з приводу закидів, що у Луцьку мало концертів?
— Я так не думаю, культурне життя у місті існує, треба його бачити. Є сольні концерти, є філармонійні, від навчальних закладів. Артисти не мають навіть щось доводити на ці закиди. Потрібно кожному займатися своїми справами.
— Кажуть, що треба «свіжих» артистів…
— Звісно, молоді таланти мають приходити в культуру, з ними й нові свіжі ідеї, якими підкріплюються навіть старші і досвідчені. Але має поєднуватися досвід і молодість. Зрештою, може, ці закиди і є тим своєрідним поштовхом, щоб показати, що в нас є й артисти справжні, і культурні заходи, можливо, просто хтось не ходить на них або обирає одні, інші пропускає…
— А ви, Олександре, які концерти відвідуєте, чия творчість вам цікава?
— Люблю слухати Володимира Гришка, Спепана Гігу, зарубіжних виконавців класичного жанру. У нас майже не пропагують місцевих артистів на державному рівні. Не кожен співак сам може показати себе публіці, не завжди дають це зробити, і артист топчеться на місці. Звісно, є поняття фортуни, але багато залежить від коштів: не кожен має змогу орендувати зал, платити за звук, світло, балет і показати дійство. Тому повинна бути співпраця з будинками культури, театрами.
Наш університет залучає здібних студентів і показує їхні таланти. Співаю спільно з Марією Табачук із Волинського народного хору, академічною виконавицею. Хочу показати волинянам, що є такі – молоді й талановиті, тому запрошую на мій творчий звіт 16 червня у Палац культури о 18.00. Чекаю і своїх перших учителів та земляків. Бо з тих мальовничих країв, озер, у які часто пірнав, і почалося моє музичне життя.