ПАЛІЇ НА ІНОМАРКАХ

НЕЗНАЙОМЦІ В СПОРТИВНИХ КОСТЮМАХ
Ірина з сином Євгеном були вдома, саме пообідали, коли хтось подзвонив. Жінка відчинила двері й побачила двох незнайомих молодих чоловіків. Один високий, другий значно нижчий. Обидва у спортивних костюмах.
— Вам кого треба?— запитала господиня.
— Коли до вас прийшли, значить, ви нам і треба,— сказав високий російською мовою.
З дверей визирнув чотирнадцятирічний Євген, аби подивитися, з ким розмовляє мама. Незнайомці, побачивши його, запропонували жінці вийти з коридору й зачинити двері.
На майданчику біля дверей нижчий також по-російськи запитав:
— Ви Геннадія Федіна знаєте?
— Звичайно, знаю. Кілька місяців разом працювали.
— Чому ж ви йому не повертаєте борг?
— Який борг? – не зрозуміла Ірина.
— Два роки тому Геннадій вам позичив дев’ятсот доларів.
— Звідки ви таке взяли? — здивувалась Ірина.
— Він сам про це говорив.
— Нічого й нікому, слава Богу, я не винна... Про борг чую вперше.
— Подумайте добре... Через кілька днів ми прийдемо за грошима.
Незнайомці справді навідалися до Ірини через два дні.
— Долари приготували? — запитав високий.
— Минулого разу я пояснила, що нікому нічого не винна.
— Навіщо торгуватися? Для вас дев’ятсот доларів — гроші невеликі. Поверніть їх й ми від вас відчепимося.
— Чому ви вважаєте, що я така багата?
— Але ж ви працювали в різних комерційних структурах, а там добрі гроші платять.
— Гроші на вітер я викидати не збираюся, тим більше, що я не така багата, як ви кажете.
— Це ваше останнє слово?
— Так.
— Пошкодуєте... Незабаром матимете великі неприємності...
Неприємності почалися досить швидко. Одного дня хтось підпалив у квартирі Ірини двері, обливши їх перед тим якоюсь рідиною. Разом із сином жінка пожежу погасила, хоча зазнала уже перших збитків. За допомогою вона звернулася у міліцію, розповіла про те, як двоє невідомих вимагали у неї долари. Коли вона їм не дала, пообіцяли, що матиме великі неприємності. Сумніву не було, що підпалили двері ті двоє у спортивних костюмах.
— Ви їх знаєте?— запитали в міліції.
— Ніколи раніш до мене не приходили.
— А впізнати могли б їх, якби десь побачили?
— Звичайно...
Ірина досить детально описала вигляд підпалювачів та їх одяг.
— Будемо шукати,— пообіцяли в міліції...
ПОЖЕЖА У КВАРТИРІ
Через кілька днів злочинці запхнули у двері записку, в якій знову вимагали повернути вигаданий борг. Господиня на записку не зреагувала.
Однієї ночі Ірина почула гуркіт автомобіля. Була в квартирі сама. Син пішов до товариша-сусіда, там загрався й потелефонував, що у нього заночує. Мати дозволила. Вона й сама вже вкладалася спати, коли несподівано почула брязкіт скла в кімнаті, де завжди спав Євген. Вирішила зазирнути туди. Коли відчинила двері, там уже палахкотіло полум’я, гризучи червоними язиками дитяче ліжко, меблі, килимки, картини, котрі висіли на стінах, одяг, телевізор — все, що було в кімнаті.
Надворі знову запрацював мотор. Жінка кинулася до вікна, відчинила його навстіж й помітила світлого кольору іномарку, котра рвонула з місця й зникла в темряві. Сумніву не було, що це приїжджали ті, хто кілька днів тому підпалив двері.
Ірина вискочила через вікно й кинулася до сусідів. Від них потелефонувала у пожежну частину.
Пожежу загасили, але згоріло чимало цінних речей. Коли згодом Ірина порахувала збитки, сума виявилася значною — понад тридцять тисяч гривень...
Працівники міліції шукали злочинців. Якось одного з них побачила й Ірина. Він стояв біля прилавка у магазині “Пано”, що на проспекті Волі. Кинулася до телефону. Певне, її злочинець також помітив, бо коли приїхали працівники міліції, його й слід уже прохолонув.
Вдруге вони зустрілися також на проспекті Волі біля телефонно-телеграфної станції. Злочинець, помітивши, що жінка на нього дивиться, підійшов сам.
— Бачу, впізнала мене,— чи то запитав, чи ствердив.
— Впізнала...
— Все по ментах ганяєш? Нічим вони тобі не допоможуть. Не повернеш дев’ятсот доларів, відірву голову...
ПЛАТА ЗА СТРАХ
Банду, котра вимагала гроші у лучанки Ірини та підпалила її квартиру, врешті-решт, викрили. До неї входило кілька чоловік. Керував Іван Сорокін, уродженець Амурської області, котрий переїхав до Луцька й влаштувався менеджером приватного підприємства “Скорпіон-сервіс”. Всі його друзі проживали в Луцьку, ніде не працювали, бо вирішили, що є легший шлях, аби роздобути гроші.
Під час слідства виявилося, що банда вимагала гроші не лише в Ірини. Потерпів від них і підприємець Віктор, котрий виготовляв та ремонтував взуття. Одного дня вони навідалися до нього в майстерню, почали вимагати гроші.
— За що?— здивувався Віктор.
— Ми вам створимо “дах”,— пояснив Сорокін.
— Який “дах”?
— Ми вас охоронятимемо. Ніхто не буде чіплятися.
— Але мені ніякого “даху” не треба. Не такі у мене великі прибутки.
— Не платитимете за “дах”, матимете не тільки великі збитки, а й чимало інших проблем.
Бандити приїжджали до Віктора кілька разів. Він платити не хотів. Його підстерегли на Завокзальному ринку, де продавав взуття, й побили. Ще пізніше двічі підпалювали його майстерню, кидаючи у вікна пляшки з пальним.
Не всі підприємці змогли витримати шантаж і погрози. Дехто погодився платити, злякавшись за своє життя та життя рідних.
Довідавшись, що підприємець Руслан, який має свій магазин, проживає на вулиці Федорова, вони приїхали до нього додому й почали вимагати, аби він повернув борг — 5100 доларів якійсь Аллі Новак.
— Я такої не знаю. Ніяких грошей у неї не брав. Крім того, такої суми не маю.
— Дивися, бо постраждаєш не тільки ти, а й твоя сім’я.
Руслан злякався. Відтоді почав ховатися. Його підстерегли у під’їзді будинку, коли повертався додому, побили.
— Не можеш віддати увесь борг, плати щомісяця по сто доларів!
— Не зможу,— зітхнув підприємець.
— Перевіримо...
Відтоді вони кілька разів приїжджали в магазин Руслана й контролювали його прибутки.
— По скільки зможеш щомісяця платити?
— По двадцять доларів...
Вони погодилися, бо краще синиця в руці, як журавель в небі.
Відтоді підприємець платив бандитам по двадцять доларів щомісяця, викинувши на вітер сімсот шістдесят доларів.
Банда Сорокіна шантажувала не тільки згаданих Ірину, Віктора, Руслана, а й багатьох інших підприємців і отримала від них чимало грошей. Коли під час слідства підприємців запитали, чому вони своєчасно не звернулися в міліцію, адже тоді вимагачів можна було б значно швидше викрити, майже всі заявили:
— Боялися помсти...
На лаві підсудних опинилося четверо грабіжників. Дехто сидів на ній уже не вперше. Луцький міськрайонний суд за важкі злочини позбавив волі Івана Сорокіна на дванадцять років. Юрія Пряхова і Вадима Грабового — на дев’ять років кожного, Олександра Креня — на вісім років. У всіх конфісковано належне їм майно.
Апеляційний суд області знайшов деякі пом’якшуючі обставини й змінив вирок. Іван Сорокін сидітиме за гратами сім років, Юрій Пряхов і Вадим Грабовий — по вісім років, Олександр Крень — шість років. Так само буде конфісковано все належне їм майно.
Як бачимо, награбовані гроші не завжди йдуть на користь. Рано чи пізно вони затягують їх власника за грати...
Леонід МІЛІЩУК,
Володимир КАЛИТЕНКО.