Польські бізнесмени, які поселилися у селі Війниця, віддали до сільської української школи свого сина...
Вісім пар дитячих очей зацікавлено мене розглядали. А я в свою чергу дивилась на маленьких першокласників і намагалася вгадати, хто з цих вертлявих хлопчиків Міхал. Та скільки я не придивлялась, визначити, де він сидить, не могла. Бачачи мою розгубленість, директор школи Надія Козачук показує на останню парту, тобто на другу, бо в класній кімнаті їх лише чотири: «Ось наш Міхал». Свого часу переїзд поляків на Війницю викликав неабиякий інтерес у місцевих жителів, а тепер прихід малого Міхала в школу розбудив людську цікавість в селі Павловичі Локачинського району. Щоперерви старшокласники прибігали до класу, аби побачити, який же той поляк. Така надмірна увага не подобалася Міхалові. Він почувався незручно і не міг зрозуміти, чому на нього весь час дивляться. Шукав пояснення у вчительки та батьків. Всі, як могли, заспокоювали дитину, мовляв, діткам просто цікаво, і довго так не буде. І справді, через декілька днів всі перезнайомились з Міхалом і перестали сприймати його, як щось незвичайне. Знаючи, з якими труднощами доведеться зустрітися семилітньому хлопчику на новому місці, батьки все ж вирішили віддати його до звичайної сільської школи. — Ми будемо жити в Україні і хочемо, щоб наш син знав українську мову, — так пояснює своє рішення мама Івонна. Батьки Міхала — Казімєж та Івонна — рік тому придбали на Війниці (це сусіднє село) недобудовану хату і вирішили оселитись у наших краях та розвивати власний квітковий бізнес. До того жили в Польщі, на околиці Варшави. Поки подружжя влаштовувалось в Україні, Міхал разом з 20-річною сестрою Ренатою жив у Польщі з бабусею. Ходив у «зерувку», тобто по-нашому у підготовчу групу. Правда, підготовка там поганенька, як зауважила вчителька першого класу Галина Миколаївна Слобода. В той час, як наші першачки легко рахують до десяти і назад, Міхал вмів лише до п’яти. Спочатку шкільне приміщення не сподобалось хлопчику. «Там нема басейну» — це була основна причина, через яку він не хотів іти до школи. Тоді тато Казімєж пообіцяв, що вдома зробить басейн, аби лише син вчився (кажуть, що вже зробив). — Зараз Міхал з задоволенням іде на уроки. Для нього не є проблемою вставати зранку, от тільки з мовою важкувато, але з часом він все вивчить, — каже Івонна. Міхал добре розуміє українську. Тому легко відповідає на уроці. Правда, відповідає польською. Галина Миколаївна намагається зрозуміти учня, хоча раніше цією мовою ніколи не спілкувалась. — Ще не відомо, хто кого раніше навчить: я Міхала української чи він мене польської, — жартує вчителька. Улюблений урок хлопчика — письмо. Він показує мені зошит, де знаходиться найбільша праця школярика — різні кривульки та кружечки, виведені ще невмілою дитячою рукою. Коли Міхал хоче запитати у вчительки, чи правильно написав чергове завдання,то кличе: «Проше пані...» Ці слова маленькі першокласники переклали на свій лад і говорять: «Хороша пані». Діти дуже уважно прислухаються до слів Міхала. А дехто вже вдома «День добжий» вчить вимовляти меншого братика і так вітається з батьками. Зараз Міхал почувається не дуже впевнено серед однокласників. Мабуть, основна причина цього — мовний бар’єр. «У мене нема друзів», — відповідає хлопчик, коли запитую, з ким товаришує. Та після кількох місяців навчання вони у нього обов’язково з’являться, впевнена я та вчителі школи, з якими розмовляла. А поки Міхал з нетерпінням чекає закінчення уроків і того моменту, коли по нього приїде хтось з батьків. Цього разу на порозі школи сина чекала мама. Він підбіг до неї, обійняв, поцілував і, тримаючись за руки, обоє пішли до машини. Руслана ТАТАРИН.
