Курси НБУ $ 39.59 € 42.26

ПОДАТИ РУКУ КОЖНОМУ ІНВАЛІДУ

Нотатки з І Всеукраїнського фестивалю журналістики “Милосердя”

Нотатки з І Всеукраїнського фестивалю журналістики “Милосердя”

ПРОБЛЕМА З ПОГЛЯДУ МІНІСТЕРСТВА І РЕАЛЬНОГО ІНВАЛІДА
Коли ми вмостилися у купе, я почав згадувати фестиваль. Перед очима бачилась жінка в інвалідному візку. Подав їй руку, коли піднімались східцями на подіум Палацу мистецтв “Український дім”, де було відкриття, прес-конференції та інші заходи фестивалю. Чомусь думалось, що саме ця жінка неодмінно стане його лауреатом. Та на сцену під час урочистої церемонії нагородження переможців у концертному залі виходили міцною ходою і з гордими усмішками зовсім інші дипломанти. А жінка в інвалідному візку поверталась додому зі столичного палацу ні з чим. Якось незручно було підійти до неї на домовлене раніше інтерв’ю.
Редакція “Волині” впродовж восьми років проводить благодійну акцію “Коляска для інваліда”. З допомогою наших читачів, милосердних громадських організацій за цей час передали знедоленим людям щонайменше сто візків. А почалося все з того, що одного дня зателефонував колишній журналістський наставник з луцької районної газети “Слава праці” Віталій Осипенко, який редагував мої перші дописи. У слухавці почув розпачливе благання: “Допоможи дістати коляску. Щойно мене внесли в хату, в лікарні відтяли другу ногу”.
Почав обдзвонювати соціальні служби міста і області. Але ніде зарадити у цій біді не змогли, бо інвалідних колясок на той час не було. Написав коротку замітку в рубриці “Доброго дня вам, люди!”. Через день ми мали в редакції три коляски. Одну з них одразу ж завезли Віталію Платоновичу, на жаль, тепер уже покійному. І два інші візки знайшли своїх нових власників.
Акція “Коляска для інваліда” викликала широкий резонанс серед наших читачів. Спочатку редакційними автомобілями доставляли безкоштовно і без будь-яких формальностей візки інвалідам у найвіддаленіші куточки області, кілька колясок “Волинь” купила за свої гроші. З розумінням відгукувались на наші прохання місцеві органи самоврядування, добродійні фонди, меценати і спонсори.
Деколи доходило до казусів. Читачі думали, що при редакції діє завод по виробництву інвалідних візків і ставили в листах відповідні вимоги. Одного разу зателефонував навіть керівник соціальної служби одного з районів області і попросив виділити для них інвалідну коляску.
На першій фестивальній прес-конференції у Києві після дискусії про забезпечення інвалідів автомобілями знервованим запитанням до заступника міністра праці і соціальної політики України Лідії Дроздової кореспондент “Волині” повернув розмову в іншу площину:
— А як зараз поважне міністерство вирішує проблему із забезпеченням інвалідних візків? Хіба обласна газета повинна виконувати невластиву їй функцію? Висловив побажання, аби наше соціальне міністерство трудовлаштувало одного інваліда у візку на посаду радника міністра. Упевнений, тоді це болюче питання вирішувалося б ефективніше.
Заступник міністра, звісно, була спантеличена претензією журналіста з провінції. А після прес-конференції до мене одразу ж підійшла директор Департаменту державної політики у справах інвалідів та людей похилого віку згаданого міністерства Ірина Тарабукіна. Засипала запитаннями: де редакція бере інвалідні коляски, чому люди не звертаються зі своїми потребами в соціальні служби, пообіцяла розібратися з районом, який не може вирішити елементарного питання.
Як заявила на увесь конференц-зал заступник міністра Лідія Дроздова і підтвердила її тезу у довірчій розмові з кореспондентом “Волині” директор департаменту Ірина Тарабукіна, проблема забезпечення інвалідними колясками тих, хто їх потребує, уже знята. Треба тільки звернутися в соціальні служби на місцях, пройти медичне обстеження.
І ось саме з цього приводу ми трохи подискутували з Іриною Іванівною.
— Уявіть собі,— сказав директору міністерського департаменту,— що у віддаленому поліському селі лежить прикутий до ліжка дядько. Як же йому добратися в райцентр на обстеження, щоб отримати довідку, що в нього немає однієї чи двох ніг? А така довідка потрібна, без неї коляски не дадуть.
Пані Ірина зазначила, що в такому випадку до пацієнта повинен приїхати лікар за поданням соцзабезу. Так мало б бути. На жаль, у соцзабезах, чи як їх тепер називати, навіть від ходячих відвідувачів відмахуються, як від набридливих спасівських мух. Переконався в цьому на своєму гіркому досвіді, коли відновлював статус солдатської вдови фронтовика Другої світової війни моєї дев’яносторічної матері.
ЛИСТ ІЗ НАДІЄЮ
Повернувшись із Києва, розпечатав листа з редакційного стола.
“Доброго дня, редакціє “Волинь”. Вже багато років передплачую вашу газету, хочу подякувати за добре слово і за допомогу, яку надаєте людям. Ось ми вирішили звернутись до вас із особливим проханням. У нас велике горе. Батько уже два роки лежить прикутий до ліжка. Поки мати була, то його доглядала, а 3 вересня вона померла. Ми зостались самі. Біля батьків було два брати, а я, сестра, живу в другому селі, забрала батька до себе і доглядаю. Прошу, щоб ви допомогли йому дістати коляску на кнопках. Він перехворів інсультом, інфарктом. Мені важко доглядати тата, бо також дуже хвора. Допоможіть, будь ласка! Живу в селі Оленино, а батько родом із Тоболів — Кадира Іван Євсейович. Я його дочка — Ревуцька Любов Іванівна”.
Почав думати: “Що ж робити із цим листом? Слати в міністерство? Але ж то буде довга тяганина. Напевно, поїдемо в Оленино з громадською організацією “Милосердя”. Повеземо коляску. Вона вже стоїть у редакційному коридорі. Правда, без кнопок”.
НАРЕЧЕННОГО ЗНАЙШЛА НА МИТНИЦІ
Хочеться трохи відійти від сумних реалій. Що найбільше мене вражало у спілкуванні з багатьма інвалідами? Насамперед — якийсь їх незбагненний оптимізм, доброта, надія і віра. Пригніченість, депресії — то найстрашніший ворог людей з особливими потребами, яких немилосердна доля поставила на коліна. Тільки сильні духом можуть піднятись.
Живий приклад цьому — своєрідний подвиг президента І Всеукраїнського фестивалю журналістики “Милосердя” Олексія Журавка з Херсона. Він, очоливши Всеукраїнську асоціацію працездатних інвалідів, став бізнесменом у візку. З дитинства не знає, що таке для людини ноги. Але має руки і розум. Заснував кілька престижних сучасних підприємств, на яких працевлаштував сотні інвалідів.
У Палаці мистецтв “Український дім” було багато цікавих, навіть несподіваних зустрічей. До експозиції з нашої області підходило чимало земляків. Подарували сувенірний пакет з нагоди 65-річчя “Волині” столичному журналісту, заступнику редактора газети “Дніпровські новини” Степану Шафеті — троюрідному брату нашого колишнього головного редактора Полікарпа Шафети.
На волинський “газетний острівок” завітала симпатична киянка Галина Бідношей, професійний інспектор-консультант Київської регіональної митниці.
— Я з Вишнева Любомльського району,— щиро усміхнулась.
— Дуже приємно! А знаєте, що ви односельчанка нашого головного редактора Степана Сачука.
— Шкода,— знітилась пані Галина. — З редактором ми не знайомі, хоч виросли в одному селі. Та “Волинь” давно люблю, як і мої батьки Марія і Костянтин Селегейни, що живуть у Вишневі. Тільки приїжджаємо у село, зачитуємося вашою газетою.
— Цікаво, як же волинянка приборкала столицю?
— Це було майже анекдотично. Я працювала інспектором Ягодинської митниці. Зайшла у вагон поїзда, що йшов з Києва на Берлін. Симпатичний киянин пред’явив декларацію. Кажу йому: “Не всі долари вписав”. Відповідає: “Усі”. А я дивлюсь йому в очі і стою на своєму: “Викладай затаєні долари”. Тоді жартома: “Або женись на мені”. Мій майбутній чоловік не розгубився: “Не такий я дурний, щоб дарувати державі долари. Поїду в Німеччину, буду мати машину і дружину”. Свого слова дотримав. Зараз живемо щасливо у Києві, двох діточок виховуємо.
На другий день фестивалю у санаторії “Пуща-Озерна” нас запросили на скромний фуршет. У принципі я не проти, щоб вони влаштовувались задля якоїсь доброї справи. Не можна в житті тільки плакатись і горювати. Але хотів би просто нагадати читачам: коли підходимо до чарки за щедрим столом, не забуваймо про тих, хто не може підняти її, бо в нього немає руки, хто не може підійти до столу, бо в нього немає ноги, хто не бачить цього стола, бо він незрячий, хто не чує заздравних тостів, бо глухий. Не будьмо ж ми, ситі, здорові, зрячі, сліпими і глухими, подаймо руку посильної допомоги кожному інваліду.
Святослав КРЕЩУК.
Київ—Луцьк.
Telegram Channel