«Була б я молодша років на 20, то я вже давно була б біля хлопців в АТО»

У свої 90 пані Ганна любить порядок та чистоту, пише «Район.Ковель» з посиланням на «Громадське. Волинь».

Після війни Ганну не пустили у рідне село Скулин, називали ворогом народу. Навіть рідна сестра її не прийняла до себе.

Справді, у будинку дуже охайно та чисто, повсюди вишивки авторства Ганни Йонівни. Серед них – килим. Таких пані Ганна зіткала понад десяток. Нині вони у приватних колекціях в Україні, Канаді та США. Ще у 15 років вона мріяла стати кравчинею, попри заборону батьків дівчина йде на вишкіл у Золоту роту. Звідтіля і починається її повстанський шлях.
«Я тільки боялася звірини. Звичайно було неприємно, але приказ є приказ», – розповідає про те, як носила вісточки хлопцям до лісу.
У 15 років дівчині Ганні довелося витримати тортури НКВС. Тодішній режим намагався зупинити усіх повстанців.
Далі були 10 років у Норильських таборах. Дівчина майже не мала зв’язку із своїми побратимами. Все що вона могла, так це написати записку, прив’язати її до каменя і перекинути за стіну, де працювали інші в’язні. – Умови були жахливі, – розповідає Ганна. Пригадує, як зустрілася із своїм односельчанином Павлом Воцюхівським. Табори були влаштовані так, що хлопці і дівчата з Волині не могли перебувати в одній зоні, їх поділили на групи. Коли ж Павло дізнався, що Ганна у сусідній зоні і їх розділяє лише одна стіна, він не гаяв часу і вигадав план як побачитись з землячкою.
Він заліз у мішок, і разом з цементом будівельний кран перекинув його за стіну, де працювали полонянки, серед яких і була Ганна.
Доля – дивна річ. Ганна покахала одруженого червоноармійця. Кохання було взаємним. Ганна і Павло Зелені одружилися і прожили в парі 38 років. І це попри загальний осуд. У селі про них писали обурливі статті.
«Я не пам’ятаю всіх статей, але назву однієї запам’ятала чітко. Вона називалась «Медалі потемніли через жінку-бандерівку», – усміхається колишня зв’язкова Ганна Зелена.
Жінка врушили із матір’ю та дітьми у Дніпропетровськ. Працювала дояркою у колгоспі. Однак голова міськвиконкому домовився, щоб Ганні дозволили повернутись на малу батьківщину, у село Скулин. Та й вдома довелося нелегко – не було де жити.
Ночувала у сусідів на печі, інколи доводилося спати із коровами.
«Не давали ділянки, вже і матір виписали з хати. Мій брат не прийшов із війни, батька вбили, моя мати нічого не мала. Дядько Калістрат втрутився. Каже: «хайно я зайду». То він як зайшов, як взяв за груди голову сільради…. Отак мені і видали місце на хату»
У селі на честь упівки назвали вулицю. Та, на жаль, соціальні служби не часто навідують жінку. Допомагають волонтери.
На моє питання, чи піклується про неї влада, Ганна відповіла так:
«Ну як сказати, не хочу ображати нікого, але й хвалити не хочу».
А ще має пані Ганна мрію – поставити у селі памя’тник Тарасові Шевченку. Жінка обурюється, що їй всі тільки обіцяють, а ситуація з місця так і не зрушилась.
«Мені так образливо, скільки я вже борюся, щоб поставили пам’ятник Шевченку, навіть місце є де він колись був. Я їздила у Ковель, багато хто обіцяв встановити, але все обіщають, а толку немає. Я просто в шоці, щоб свої люди не могли зробити пам’ятник для своїх дітей, внуків та правнуків»