ЯК ЗАНАПАСТИЛИ Й РОЗІКРАЛИ НАРОДНИЙ МУЗЕЙ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.41 € 32.34

ЯК ЗАНАПАСТИЛИ Й РОЗІКРАЛИ НАРОДНИЙ МУЗЕЙ

Цей важкий злочин перед нинішнім і майбутніми поколіннями стався на очах у всіх в селищі Олика

Цей важкий злочин перед нинішнім і майбутніми поколіннями стався на очах у всіх в селищі Олика
Олика — одне із давніх поселень нашого краю. В Іпатїівському літописі згадується під 1149 роком. Селище має давню і багату історію. У 1513 році луцький повітовий староста Іван Кішка видав свою дочку заміж за Яна Радзивілла. З того часу Олика стає власністю Радзивіллів. Саме там, в Олиці, у замку Радзивіллів, де нині міститься сумний лікувальний заклад — психіатрична лікарня — у далекі минулі літа Радзивілли зібрали унікальну колекцію картин, автори яких художники з світовими іменами. Частина з них сьогодні зберігається у художньому музеї Волині.
Були в Олиці державний конезавод, племзавод великої рогатої худоби, на різних місцевих підприємствах, зокрема у Будинку побуту, знаному далеко за межами району, трудилися люди, які творили добру славу селища. Це там, на племзаводі, працювала багато літ дояркою, стала Героєм Соціалістичної Праці Лідія Шкарапа. Власне, можна багато розповідати про минуле Олики, її людей, історію, здобутки у праці, творчості. Все це, певно, послужило тому, що сесія селищної ради прийняла рішення про відкриття краєзнавчого музею. Ця подія відбулася у жовтні 1971 року. А вже у 1973 році музей здобув почесне звання народного.
Багато літ його очолював великий ентузіаст, вчитель місцевої школи Петро Жуковський. Можна сказати, що кожен з більше 600 експонатів музею він потримав у руках, радів ними, мов дитина. Для нього були святом нові знахідки, котрі то приносили учні, то передавали старожили або знаходив сам. Не буде перебільшенням сказати — народний краєзнавчий музей в Олиці був гордістю її жителів. Його експонати займали 120 квадратних метрів у спеціально виділеному приміщенні. Вони розповідали про давні і сьогочасні події, про людей, які творили історію, і день сьогоднішній.
Роки брали своє. Петро Жуковський почав хворіти, а хтось вирішив, що історію слід переписувати, що багато чого застаріло і для музею відвели лише одну кімнату у приміщенні, де на першому поверсі містилася дитяча бібліотека. У 1995 році Петра Жуковського не стало. Його дітище, музей, який і до того вже, можна сказати, був бездоглядним, зовсім осиротів.
Ще в час, коли був живим його творець, але вже не міг займатися музейними справами, музеєм майже ніхто як слід не цікавився, хоч він мав унікальні речі, які просто-таки безцінні. Ні селищна рада, ні районний відділ культури, та, врешті, й керівництво району чомусь не перейнялися долею народного музею.
На сьогодні ситуація з Олицьким народним (власне, який вже він народний!) просто-таки плачевна. Директор дитячої бібліотеки Ніна Томащук розповіла, що після того, як на першому поверсі, де містилася очолювана нею книгозбірня, приміщення прийшло в аварійний стан, їх переселили на другий поверх, де знаходилася лише одна музейна кімната, навіть без дверей, а просто за фіранкою. Тож через якийсь час, як вона сьогодні каже, по своїй добрій волі у 1996 році заопікувалася тією музейною кімнатою. Проводила там екскурсії, вела книгу відгуків, планувала проведення певної музейної роботи. І все це, до речі, як і її попередник Петро Жуковський, на громадських засадах. У районі чомусь так і не спромоглися на ставку для працівника музею, хоч він мав на це право по статусу,як народний.
Сьогодні важко судити, хто винен у тому, що, по суті, найцінніше в експозиції музею пропало. Довелося побачити разом із заступницею директора обласного краєзнавчого музею Євгенією Ковальчук акти, які свідчать про передачу до обласного музею на апробацію кількох речей, зокрема із срібла. Як згодом, вже в Луцьку, дізналися, що у фондах обласного краєзнавчого музею зберігаються ті речі, які у свій час офіційно були передані з Олики згідно з Положенням про музейну справу. Але це тільки невелика частина з того, що мав Олицький музей. Судячи з “Інвентарної книги” Олицького музею, яка зберігається у Волинському краєзнавчому музеї, не один десяток експонатів зник. У їх числі Георгіївський хрест, срібний годинник, бронзові прикраси Київської Русі, царські документи, археологічна колекція та інше.
Вже в останній час були одна за одною дві крадіжки в музеї. Ніна Томащук каже, що одразу ж заявила про це в міліцію. Але працівники міліції не дуже переймалася тими втратами, бо вони були, на їх погляд, незначними. До речі, Ніна Томащук каже, що пропали не ті експонати, про які йшлося вище, вона подібних і в очі не бачила.
Нині гірко і соромно навіть називати музеєм сховану невелику колекцію речей за книжковими стелажами селищної бібліотеки для дітей, яку перевели у 2003 році з аварійного приміщення у місцеву загальноосвітню школу. Сперш велася мова, що у школі виділять кімнату для музею. Але, як не дивно, директор школи Марія Пневська вважає, про що вона прямо заявила журналісту та представнику обласного краєзнавчого музею: школі музей не потрібен. Мовляв, зайвої площі вони не мають. Це при тому, що школа розрахована на сотні дітей більше, ніж нині тут навчається.
Сумно було дивитися на те, що лишилося від народного музею, від колишньої доброї слави господарств, які були в числі найбагатших в області, від порожніх, розбитих вікон приміщень, де в минулі роки трудилися люди, від сплюндрованого польського кладовища, від Олики, яку нібито хочуть включити до “золотого” туристичного кільця України.
Лише дев’ять кілометрів відділяє селище від гомінкої траси, що веде на Київ. Звичайно, можна вести мову і про туристичний маршрут із заїздом в древню Олику. Але щоб це сталося, щоб довести історичні пам’ятки і все у селищі до ладу, нині, після страхітливої руйнації, у мирний, так би мовити, час, потрібні мільйони гривень. Де їх взяти? Розтринькати все легко, а як набути?
А що стосується плачевної ситуації, що склалася з музеєм, який вже права на звання народного не має, то сьогодні, принаймні, є два виходи: все-таки знайти для нього приміщення в селищі і відновити роботу, або передати ті експонати, що лишилися, до обласного краєзнавчого музею. Нині, з усього видно, музей в Олиці — зайвий клопіт як для керівництва району, так і тих людей, які могли б і повинні заопікуватися ним у самому селищі.
Анастасія ФІЛАТЕНКО.