Експонати, зібрані ковельчанином Юрієм Івановичем Лозовицьким, розповідають не тільки про його рід, а й про цілі епохи
Експонати, зібрані ковельчанином Юрієм Івановичем Лозовицьким, розповідають не тільки про його рід, а й про цілі епохи
ДИТЯЧІЙ КОЛИСЦІ —СТО РОКІВ Чогось подібного ще не бачили. Вражає. Дві кімнати на другому поверсі просторого будинку Лозовицьких заставлені — з любов’ю, бережно — найрізноманітнішими речами, які мають стосунок до історії їхньої родини. Тільки за двері, і відчуття: інший світ. Цікавий, інтригуючий. Й питання сипляться самі собою: а що це? А звідки ця чудернацька річ? О, а он ту „штучку” я востаннє бачив ще у дитинстві! На щастя, Юрій Лозовицький, хранитель усього цього багатства, із задоволенням розповідає про все. Бо тут нема жодної випадкової речі — кожна дихає своєю власною історією, а усі вони разом — понад двохсотлітньою історією великої родини. Зізнаймось, чи не у кожного з нас хоча б раз виникало бажання поритись у своєму родоводі. Хтось може навіть і „подіставав” своїх бабусь та дідусів запитаннями про своїх предків, а то й дещо занотував. Але щоб цілий музей!.. Для цього треба мати особливий характер. Такий, як у Юрія Лозовицького. — Знаєте, головний натхненник цього музею — мій батько, — каже Юрій Іванович. — Збирати експонати розпочав ще він. Ховав по різних закутках на нашому хазяйстві у селі Грушівка, де ми жили. А коли у мене народився син, сказав: „Є у нас продовжувач роду. Було б добре усе це зберегти. Для майбутніх поколінь. Щоб знали звідки наші корені”, — говорить наш співрозмовник, знімаючи зі стіни шаблю. Ця зброя — його батька. Збереглась з часу, коли той служив у польській кавалерії. На лезі Юрій Іванович показує дві позначки — колись сільські умільці зібрались уже було порізати шаблю на ножі. Але Юрій Іванович вчасно нагодився і врятував черговий майбутній експонат для свого унікального музею. Так, більшість речей тут — надбання батька і матері пана Юрія, Івана Васильовича і Нелі Софронівни. Власне, у 1987 році, через чотири роки після смерті батька, коли йому мало б виповнитись вісімдесят, Юрій Лозовицький й взявся серйозно за створення музею. Але є і багато речей, які залишились й від давніших предків. Прадідів самовар, наприклад. Прадід привіз його, коли повернувся із служби на флоті царської Росії. Або дитяча плетена колиска, якій понад сто років. Коли Юрій Іванович бере її в руки, то в його очах з’являється сльоза: — Дід сплів. У ній колисались мої дядько, тітка Степанида, тато, брат і я. ПРАПРАДІДА ВИМІНЯЛИ НА СОБАК А от камінне точило для ножів, напевне, має не десятки, а сотні років. Його, не виключає чоловік, привезли ще із Польщі, звідки походять його предки. — Нашого родоначальника — Семена Лозовицького, який народився у 1800 році, привіз сюди пан з-під Варшави. Купичівський пан виграв п’ятьох селян у карти у варшавського і поміняв їх на собак, — розповідає Юрій Іванович. — Моя донька Неля (у Юрія та Ольги Лозовицьких двоє дітей — син Василь та донька Неля), коли навчалась у Польщі, знайшла у Варшаві 34 родини з прізвищем Лозовицькі, і навіть поговорила з представниками деяких з них. І якийсь 102-річний Владімєж Лозовицький підтвердив, що когось з їхньої родини переселяли на Волинь. Символічно, але обставини склались так, що Неля вийшла заміж за польського священика — через 200 років нащадки Семена Лозовицького знову пов’язали своє життя з цією країною. ТУТ МОЖНА ВИВЧАТИ ІСТОРІЮ... Розповіді про минувшину батька-діда, сільських старожилів, власні спостереження пана Юрія вилились не тільки у створення музею. Невтомний Юрій Іванович, знаходячи час поза роботою, створив п’ять рукописів, у яких розповідає про свій рід. Розуміє, що кожна найменша деталь про сьогодення чи збережений переказ від предків — у майбутньому буде на вагу золота. Хоче видати невеличким тиражем свою працю, щоб її могли мати усі члени родини. Працювати часто приходив саме у свій домашній музей. Каже, що серед маминих рушників і батькових сорочок, теж акуратно збережених і складених у куточку, писалось особливо легко. — Я тут, у цих кімнатах, завжди святкую дні народження своїх батьків. Приходжу сюди також і у день їхньої смерті. 25 листопада у батька день народження. У цей день я йду у музей, запалюю свічки і пишу вірш, щоб подарувати його батькові. Тата нема уже 22 роки. І є 22 вірші… Це не просто музей родини. Тут — дух цілої епохи. Годинник, куплений у 1953 році — році, коли помер диктатор Сталін, старе радіо, яке, здається, зараз заговорить голосами півстолітньої давності, нехитрі радянські іграшки, що викликають трепетну ностальгію за дитинством... Тут можна вивчати історію. А он і портрети вождів тих часів… — Ось це маленьке погруддя Леніна стояло у моєму кабінеті на столі, коли я працював головою колгоспу, — посміхається Юрій Іванович. — Це було на зламі 90-х. Якось до мене у кабінет увійшов представник району і, не вітаючись, жбурнув це погруддя у смітник: «Скільки цей ідол тут стоятиме?». Я підібрав цей бюст. Ставлення ставленням, але історію не перепишеш. Пам’ятаю, як батько розповідав, як маленьким хлопчиком, коли вони були серед біженців у Росії, йому довелось бачити Леніна. Ілліч навіть гладив його по голові… А ось — Брежнєв. З ним вже я сам зустрічався у 1971 році, коли навчався у Харкові. А Сталін… Хай буде і він. Хоч він і ледь не згноїв мого батька на уральських копальнях за те, що той у перші дні війни потрапив у полон. Вижити в цих нелюдських умовах, коли люди мерли, як мухи, батькові допоміг не тільки його сильний організм, а й сильний дух. Тато хоч мав лише початкову освіту, але постійно цитував Шевченка. До кожної ситуації знаходив влучну цитату з його творів. То як я міг не зберегти портрет Кобзаря? ПАМ’ЯТЬ НЕ ПРОДАЄТЬСЯ У цьому родинному музеї побувало багато родичів, друзів і знайомих Лозовицьких. Американські друзі доньки Нелі, для яких знати свій родовід вважається правилом хорошого тону, були вражені музеєм, напевне, не менше, ніж краєвидами України. — Я об’їхав весь світ, але такого не бачив, — зізнався американець. А років десять тому тут, розповідає пан Юрій, був працівник Краєзнавчого музею зі Львова. Пропонував викупити цілий музей. Взамін на новеньку «Волгу». Що відповів ковельчанин, здогадатись неважко. Пам’ять не продається… Але це ще не все. У планах Юрія Лозовицького — встановити пам’ятний знак на честь своїх предків. Якщо Юрій Іванович втілить цю ідею у життя, то, схоже, на Волині буде перший пам’ятник власній родині. Василь УЛІЦЬКИЙ, Олександр ЗГОРАНЕЦЬ. Фото авторів.
