Спочатку був лист від Наталії Іващенко. Молода жінка через п’ять років подружнього життя дякувала тій щасливій миті, яка звела її з чоловіком...
Спочатку був лист від Наталії Іващенко. Молода жінка через п’ять років подружнього життя дякувала тій щасливій миті, яка звела її з чоловіком. А ще з особливим трепетом говорила про синочка Дмитрика, з його блакитними очима, такого схожого на татка, який подвоїв сімейне свято. Адже народився він саме в річницю їх одруження. В цьому листі мене особливо заінтригувало те, що Наталія стала дружиною свого коханого Івана... в день їх знайомства. Як вона висловилась, зустрілись дві самотності, за плечима яких було кохання, зрада і душевний біль, а попереду – невизначеність. Але від станції “розпач” до станції “сімейний затишок” вони мандрували всього вісім годин. Те, що кохання з першого погляду, – це реальність, ніхто не заперечує. Так само не викликає сумніву й те, що короткі зустрічі (пару місяців, а то й тижнів) можуть закінчитись щасливим шлюбом. Та щоб через вісім годин після знайомства одружитись?! Отже, я вирішила розшукати авторку листа, щоб поговорити з нею про цей незвичайний шлюб. ... Вони познайомились восьмого листопада, випадково опинившись в одній компанії. Чомусь були відверті. Як ті подорожні попутники, які знають, що зійдуть на своїх станціях і ніколи не зустрінуться. І вже за якийсь час Наталія знала про Івана, здається, все. Він був старший від неї на одинадцять років. В нього вже була сім’я. Ріс син. Але дружина покинула. Як кажуть, не склалось подружнє життя. Розлучення Іван сприйняв дуже боляче. “Я не можу спокійно дивитись, коли бачу, як іде якесь сімейство”, – казав він. – Іван справді сімейний за натурою чоловік, домашній, як я переконалась за п’ять років, – говорить Наталія. – Хоч і робота в нього не проста, але він з відрядження може добиратись попутним транспортом, аби швидше добратись додому, побути зі мною, сином. А тоді, в день їхнього знайомства, після того, як відкрились у своїх душевних переживаннях, Іван запитав Наталію: “Ти паспорта маєш? Їдемо розписуватись”. Наталія після такої пропозиції розгубилась: мовляв, треба ж з батьками поговорити. Наталія, йдучи з дому, пообіцяла матері, що повернеться через дві години. Тим часом ці дві години вже минули. Отож, як вона тепер і вжарт, і всерйоз каже, вибору у неї не було: або від матері отримати прочухана за запізнення, або заміж виходити. Вона зателефонувала додому: “Мамо, приготуй паспорта, я виходжу заміж”. Мати заховала паспорта, і коли Наталія з Іваном прийшла за документом, то вона, шокована новиною, сказала майбутньому зятеві: “Я вас вперше бачу... Я одну дочку ростила не для того, щоб ось так за першого зустрічного віддати заміж”. Втрутився батько: “Дорослі люди – самі розберуться”. Це вже згодом він скаже, що оскільки був вихідний день (тоді ще 8 листопада святкувалось), то він знав, що всі загси закриті. Якщо ж Іван знайде, де розписатись, то він – справжній мужик. Наталія з Іваном поїхали спочатку у Колки. Але там у селищній раді сказали, що потрібний дозвіл з Маневич. “Може, ви завтра розпишетесь?” – такою була пропозиція. На це Іван відповів: “Завтра я не можу, бо відповідальний на роботі” і поїхав із своєю нареченою в Маневичі, де у свій час працював. Там і розписались. Наречена була, звичайно, в буденному одязі – джинсах, куртці. “Виходиш заміж за бомжа, – сказав їй Іван. – Я все першій дружині залишив. Є тільки голова на плечах.” Коли вони покидали загс, пішов дощ. І жіночка, яка реєструвала їх шлюб, сказала: “Будете багатими”. Наталія в перший день навіть приховала від батьків, що її чоловік вже був одружений – не хотіла, щоб відразу скоса на нього дивились. Хоч зовсім скоро розкрила свій секрет, бо Іванові не сподобався цей обман. Декілька місяців молодожони жили в Луцьку. Чоловік працював начальником карного розшуку Луцького райвідділу внутрішніх справ. Потім було призначення на посаду начальника локачинської міліції. Двадцять один день, як пригадує Наталія, жили в камері, де арештованих тримали. Потім квартиру наймали. Згодом викупили старе приміщення й почали ремонт робити – щоб син мав свій куток. Він народився у них 8 листопада – на Дмитра. Тому так і назвали його. Через два з половиною роки, коли вже нібито обжилися в Локачах, знову переведення по службі – у Маневичі. А минулого літа Іван Іващенко став заступником начальника відділу карного розшуку УМВС України у Волинській області. – Я завжди казала, що як знайду такого чоловіка, як мій батько, то, не роздумуючи, вийду за нього заміж, – говорить Наталія. – Так і вийшло. І батько, і чоловік – Раки за гороскопом. Колись за батьком я була, як за кам’яною стіною, тепер так само надійно почуваюсь за Іваном. – І все-таки, чим, як кажуть, взяв вас ваш чоловік? Це ж не просто через вісім годин після знайомства відважитись на заміжжя, – допитуюсь. – По-перше, мабуть, трохи на інтуїтивному рівні я вирішила, що Іван буде мені добрим чоловіком. По-друге, він по поличках розклав, як збирається далі жити – яка в нього робота, перспектива. І я відчула, що це серйозна людина. Взагалі Іван подарував мені свою любов, свою довіру авансом. І я стараюсь бути навіть кращою, ніж я є насправді, бо не хочу втратити те щастя, яке мені зустрілось... Наталія дуже шкодує, що у зв’язку з поспішним одруженням так і не одягла весільну сукню. Але не засмучується з цього приводу: – Ми ще обов’язково будемо вінчатися. І тоді мій синочок нестиме шлейф білої фати. Катерина ЗУБЧУК.
