«Колись я зустріла казку…»

Ольга ЧОРНА

…Оксана і Тетяна були зведеними сестрами. Оксана — старша, Тетяна — молодша. Теплих стосунків між дівчатами не склалося. Та й різні вони були. Оксана — мовчазна, вродою не вирізнялася. Таня — гарненька, весела щебетушка.

Ти змогла б відмовитися від найдорожчого, аби отримати те, за чим прийшла?

Коли дівчата підросли, матір одягала свою Оксану краще. Хвилювалася, аби в дівках не засиділася. І тихо заздрила падчериці, за якою мало не з молодших класів хлопці очима стріляли.
Як почала дівувати Таня, мачуха Люська сказала чоловікові:
— Буде так: спершу моя Оксана вийде заміж, а потім…
— А що, Тетянка хлопця має?
— Я просто сказала, як повинно бути.
Минав час, але ніхто Оксану заміж не кликав. Село рахувало їй роки. Люська злилася. Десь почула, що в сусідній області живе ворожка, яка не одній дівці допомогла заміж вийти. Подумала: а чому б Оксану до неї не спровадити?
— Не поїду я, мамо, — впиралася донька. — По–перше, не вірю в жодні чари. Байки то все. А, по–друге, не маю бажання сама в дорогу вирушати.
— То візьми з собою Таньку.
— А їй все це навіщо? Вона й без того від кавалерів відбитися не може.
— За компанію нехай їде.
Таню впрошувати не довелося. Дівчина ніколи не бачила ворожок. Тож було цікаво. Та й хотілося, аби Оксана врешті особисте життя влаштувала.
— Ти, доню, того… не ворожи собі, — шепнув перед дорогою Тані батько. — Гріховна це справа. Як на долі написано, так і буде.
— Добре, тату.
Ворожка жила в старій хаті під лісом. Їй було, мабуть, літ під сотню, або й більше. Перед тим, як узятися за своє ремесло, запитала в Оксани:
— Ти змогла б відмовитися від найдорожчого, аби отримати те, за чим прийшла?
— А найдорожче — це що?
— У кожного воно своє.
— У мене нема багатства. То й немає від чого відмовлятися.
Ворожка окинула Оксану дивним поглядом. А Тані сказала вийти з хати.
Дівчина трохи засмутилася, що не побачить, як відбувається ворожіння. Але розуміла: це ж не над її долею чаклують.
Ось і скрипнули двері. На порозі з’явилася задоволена Оксана.
— Йди–но сюди, — покликала ворожка Таню.
— Ні, ні… Я лише з сестрою… Я не хочу…
— Не бійся, не буду тобі ворожити. Просто хочу запитати те ж саме, що твою сестру. Чи відмовилася б від найдорожчого, щоб стати щасливою?
— Бабусю, хіба можна бути щасливою, втративши найдорожче? — запитанням на запитання відповіла дівчина.
Здавалося, вицвілі очі старої набрали сіро–зеленого окрасу і в них майнула тінь усмішки.
— То що там з Таньчиним щастям? — нетерпляче поцікавилась Оксана.
— Воно знайде її, — мовила ворожка.
Залишивши поросле споришем подвір’я, Оксана полегшено зітхнула:
— Ну й, карга! Якби така приснилася, перелякатися можна.
— А я колись розповім своїм дітям, що зустріла живу казку, — усміхнулася Таня.
…Оксана невдовзі вийшла заміж. Петро — хлопець із сусіднього села — і не бідним був, і вдачу добру мав. У селі дивувалися: що він у ній знайшов? Але, як кажуть, любов зла.
А вона справді виявилася зла. Петро був гарним чоловіком. Усе до хати старався. Дружину поважав. Дітей дуже хотів. Оксана ж первістка не виносила. Друга дитина мертвою народилася. Невідомо, чи зможе завагітніти втретє, попередили лікарі.
Тоді й згадала молода жінка слова чаклунки про найдорожче. Вона отримала те, що хотіла — заміжжя. Але втратила дітей. Значить… Петро не її суджений. У чиєїсь долі забраний.
Потай від чоловіка поїхала в сусідню область. Але не застала ворожки. Померла, сказали люди.
…Господиня, в якої Таня винаймала в місті квартиру, затримувалася. Хоча дуже просила наперед розрахуватися — гроші на ліки потрібні. Тані треба було піти в магазин. Новий шеф Андрій Ігорович вимагав від усіх дрес–код. Тож мусила змінити зручні джинси й кофтинку на діловий стиль. А під вечір хотіла поїхати додому. Влітку в селі багато роботи.
Після зустрічі з господинею поспішила до торгового центру. Біля одного з відділів на неї буквально налетіло дівчатко з радісним вигуком:
— Мама! Я знайшла маму!
Слідом за малою з’явився… новий Танин шеф.
— Ой, перепрошую, — мовив розгублено. — Просто ви схожі на Соломійчину маму.
Розчарована дівчинка зібралася плакати.
— Соломійко, давай попросимо тьотю Таню, щоб допомогла нам пошукати… Е–е-е… Іграшку… Так, нам треба гарну іграшку.
Пізніше Таня дізнається, що колись її шефа залишила з крихітною донькою дружина. Зустріла багатого старшого чоловіка. Розлучилася. Відмовилася від дитини і гайнула з новим благовірним у столицю.
Андрій найняв для Соломійки няню. А сам працював, розвивав свою фірму. Донька і робота стали сенсом його життя.
Вони купили смішного білого зайчика в жовтій льолі. Повеселіла Соломійка махала тьоті Тані на прощання рукою. А шеф дякував за допомогу і вибачався, що забрав у неї час. Тоді він не знав, що ця зустріч подарує йому кохання і щастя, а Соломійці — маму…
… — Казка жила в хатині під лісом. Була стара–престара. Вміла чарувати. А тисячу років тому вона…
Соломійка позіхнула. Закрила очі. Засинала. Таня поправила ковдрочку.
Історію про казку дослуховував маленький братик, який скоро прийде у світ…