ХУТОРЯНИ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.67 € 32.30

ХУТОРЯНИ

Чим більше я буваю на поліських хуторах, тим більше переконуюсь у тому, які ж то самобутні люди живуть на прадідівській землі...

Самітники із Скочища
Чим більше я буваю на поліських хуторах, тим більше переконуюсь у тому, які ж то самобутні люди живуть на прадідівській землі. Хутір Скочище у Любомльському районі виник в 30-их роках минулого століття. Біля села Заболоття було багато таких хуторів, куди польська влада переселяла селян. Поліщуки обживали острівки серед боліт і лісів, серед первозданної природи.
І не раз доводилось чути від цих же хуторян, що, якби “совєти” не зачіпали цих “острівків”, то сьогодні в нас були б міцні приватні господарства, в яких від діда до батька і сина передавались традиції, звичаї, моральні, матеріальні надбання. А так, на хуторі Скочище дивом збереглось донині чотири хати. І перш як потрапити сюди, я в селі Заболоття багато начулась про одного хутірського самітника Василя Конопського. Люди дивувались, як цей чоловік виживає — бо ж “і не працює, і хазяйства ніякого не тримає, і пенсії не одержує”.
Як згодом з’ясувалось, лише у жовтні цього року Василеві Григоровичу виповнилось шістдесят років, і вже в Заболоттівській раді оформили документи на нього, як пенсіонера.
— Вже тридцять літ, як батька нема, — каже він.— Десять — як матір поховав. Звикся з одинокістю.
Хоч Василь Конопський жив в радянську епоху, з її колективним господарством на селі, але так і не став колгоспником в повному розумінні цього слова.
— Як бригадир заказував, що треба вийти на якусь роботу, то я йшов, — розповідає він.— А щоб постійно, та ще у штаті, то не працював.
І не виїжджав нікуди Василь Григорович на сезонні роботи, як це було та й є звичним у поліських районах. Тому-то й дивуються люди, за що ж він живе. Особливо після смерті матері, коли в хазяйстві “і хвоста ніякого нема”. Тим часом виявилось, що ті “хвости” таки є — дві кози тримає чоловік. А не бачить їх ніхто, бо свою живність — дві кізоньки, які годують молоком, Василь Григорович не випускає з хліва цілий рік.
— Маю свою картоплю. Сам печу хліб із свого борошна, бо сію жито...
Але скільки того жита посієш, коли всього десять соток городу тримає чоловік. Отож, як випливає з подальшої розмови, часом все-таки з’являється Василь Григорович у селі Заболоття — допоможе комусь по господарству, то якась сердешна жінка і нагодує чи пару гривень дасть.
Коли мова заходить про те, чому ж не женився, не привів на хутір дружину, то чоловік каже:
— Може, ті, кого я хотів в жінки взяти, мене не хотіли. А до тих, кому я був до вподоби, у мене душа не лежала.
Ми заходимо в хату, яку можна брати і без реставрації переносити в музей під відкритим небом. Вона рублена, під солом’яною стріхою. І, що вражає, не занедбана, хоч і старенька.
Василь Григорович пам’ятає, як батько будував цю хату. Як пахло свіжостесаним деревом, як здалеку виднілась золотисто-полов’яна стріха. Це з часом, обмита дощами, вона почорніла.
Оскільки осінній день короткий, то в хаті післяобідньої пори вже сутінки.
— Може, лампу засвітите...
— Засвічу... Правда, з соляркою проблема — нема де купити.
Отож, не кожного вечора і лампа тут горить. І день закінчується для господаря з першими сутінками. У просторих сінях я зауважила багато бочок, бочечок, оперезаних залізними обручами. Більшість з них вже давно стоять порожні. Це теж готові музейні експонати — ілюстрація до поліського побуту. А Василь Григорович — як хранитель того, що надбали батьки. Він не втримується від зізнання:
— Живу на тому, що залишилось після батька з матір’ю...
І ще додає до сказаного:
— Батьків теж хотіли переселити в село. Але вони не піддались. А, може б то і ліпше було, якби подались з хутора?!
На хуторі Скочище є ще один холостяк — Федір Мартинюк. Його самітником важко назвати, бо, як казали заболоттівчани, він мало вдома й буває: все по людях ходить — то тому щось поможе зробити, то тому... Мені ж пощастило зустрітись з ним.
— І хат тут колись було багато, і людей, — розповідає чоловік. — Та витіснили їх у село.
— А вашому ж батькові як вдалось зберегти хутір?
— От був такий напручений, хоч і дах нам вже ламали.
Нема того “напрученого” батька вже більш як сорок літ. Двадцять два роки минуло, як Федір Мартинюк матір похоронив. П’ять братів і три сестри залишили вони по собі. З великого сімейства сьогодні в живих лише Федір і одна сестра, яка побудувалась у Заболотті. Є в чоловіка і племінники, і внуки. Але все двоюрідні. І, мабуть, вперше за багато десятиліть чоловік пригадує, як ішов він в армію, як проводжала його на службу дівчина Валя, яка “край села Заболоття жила”.
— Як я пішов в армію, — каже Федір Мартинюк, — то вона заміж вийшла і виїхала звідси. Вернувшись додому, я все на чужі весілля ходив. Собі дружину так і не вибрав. Що вже зараз про це говорити, коли скоро сімдесят?
... Біля обійстя Федора Мартинюка росте старезний каштан, а під ним — два голубі хрести за огорожею. Років десять тому тут загинуло двоє людей. Це було у вересні. Почався дощ. Навіть грози великої не було. Троє людей із Заболоття йшли з свого поля, де копали картоплю. Під цей каштан вони сховались, щоб не змокнути.
— То було на моїх очах, — розповідає господар обійстя Федір Мартинюк. — Я вийшов до колодязя по воду. Як блиснуло — півдвора вогню. І люди лежать під каштаном. Тоді син і мати померли, в живих залишилась тільки дочка. Похоронили їх в селі, а під каштаном поставили два металеві хрести. Дехто мене відмовляв, щоб я не погоджувався на таке, бо нібито буду боятись виходити у свій двір. Я ж не перечив. Що мені боятись?..
А вийшло символічно — навіть тоді, коли Скочище стане зовсім безлюдним, ці хрести будуть не лише пам’яттю про людей, що загинули під кремезним каштаном, а й про сам хутір?
Катерина ЗУБЧУК.