Шукав доказ зради, а знайшов… її.
Забутий телефон. Історія на вечір
Світлана завжди поспішала. Її ранок починався з кави на ходу, дзвінків, нарад, безкінечних справ. І того дня все було, як завжди: метушня, пошук ключів, поспіх до дверей. Вона кинула коротке «До вечора!» – і зникла за порогом
Через п’ять хвилин Сергій почув короткий звук – «дзинь!».
Телефон.
Її телефон.
Спершу він усміхнувся – мовляв, знову забула, як минулого тижня. Але усмішка швидко зникла, коли екран спалахнув повідомленням:
«Кохана, як завжди – о 13:15. Номер 17».
Сергій застиг. У голові почали роїтися думки, мов збуджений вулик. «Як завжди»… Це ж не перший раз? «Кохана»… «Номер 17»…
Із серця піднялося щось гаряче, пекуче. Не віра, не злість – болюча цікавість.
Він сидів хвилину, дві, п’ять. Потім підвівся, взяв куртку.
*
Місто було невелике, але в ньому було три готелі. Три можливих адреси, три варіанти правди.
На стоянці він підняв руку.
– Таксі! – гукнув.
– Куди їдемо? – спитав водій, кремезний чоловік із лагідними очима.
– До «Полісся». І… зачекайте, будь ласка. Мені ненадовго.
Дорога тягнулася нескінченно. Сергій сидів мовчки, втупившись у вікно. У думках знову миготіла есемеска, як вирок.
У холі готелю він запитав у чергової:
– Номер сімнадцять, будь ласка.
– Третій поверх, але… він зайнятий, – відповіла жінка неохоче.
Сергій піднявся. Серце билося глухо, як барабан. Постукав.
За дверима хтось заворушився, потім прочинили – перед ним стояла літня жінка з білими, як сніг, кучерями.
– Вам кого, синку?
– Вибачте, мабуть, помилка, – мовив він і швидко пішов униз.
Таксист мовчки відчинив дверцята, лише кивнув:
– Їдемо далі?
– Так. До «Центрального».
*
Другий готель був старіший, із потрісканими плитками біля входу. Коридор пахнув кавою та пральним порошком. Сергій ішов повільно, ніби відтягував момент істини.
Номер 17.
Постукав.
– Хто там? – пролунав жіночий голос.
– Обслуга, – відповів він автоматично.
Двері відчинилися – і він завмер.
Перед ним стояла Наталя.
Та сама Наталя, яку він колись кохав. Та, яку не бачив уже десять років. Та, через яку колись ночами не міг заснути, і через яку одного разу вирішив– усе, забути, почати нове життя.
Усмішка швидко зникла, коли екран спалахнув повідомленням: «Кохана, як завжди – о 13:15. Номер 17».
Вона стояла в халаті, з рушником на волоссі. Побачивши його, спершу розгубилася, потім усміхнулася – тією самою усмішкою, що колись могла змусити його серце пропустити удар.
– Сергію?..
– Наталю… Це… ти?..
Вона зробила крок уперед.
– Я не вірила, що ти колись з’явишся.
Їхні погляди зустрілися. І час, здається, зупинився.
*
Вони сиділи в номері, пили чай, сміялися і мовчали.
Розмови були прості, але кожне слово мало присмак минулого.
Виявилося, що Наталя приїхала у відрядження.
Вона не заміжня.
Живе в іншому місті, викладає.
– А ти? – спитала вона нарешті.
– Одружений. Але, здається, вже ні, – тихо відповів він.
Наталя дивилася на нього довго, ніби бачила крізь роки, крізь біль, крізь мовчання.
– Ти все ще той самий, Сергію. Тільки очі інші.
– Старші?
– Сумніші.
Він хотів сказати, що життя вимило з нього все – віру, довіру, спокій. Але поряд з нею, здається, усе поверталося.
*
У той момент телефон, що лежав на столі, загудів.
На екрані висвітився напис: «Оксана – робота».
Сергій машинально глянув – і серце стислося.
Оксана… колега Світлани.
Він на мить уявив: десь там, за кілька кварталів, дружина стоїть поруч із цією Оксаною, шукає телефон, не здогадуючись, що її секрет давно розкритий.
Екран миготів знову й знову, але Сергій не відповів.
Він вимкнув звук і повільно відклав апарат на стіл.
Тепер він знав точно – це кінець.
Не стільки через повідомлення, не так через зраду, як через ту порожнечу, яка накопичувалася роками, поки вони обидвоє мовчки жили поруч, не дивлячись одне одному в очі.
*
Коли вийшов із готелю, повітря було свіже, після дощу. Таксист сидів за кермом, крутив радіо.
– То що, їдемо до третього? – запитав він, коли Сергій сів поруч.
Сергій подивився вдалину, ніби десь там, за обрій, хтось покликав його додому. Потім усміхнувся – вперше за багато років щиро.
– Пане, я вас відпускаю.
– Тобто?..
– Третій готель мене більше не цікавить. Там уже немає нічого, що варто шукати. Сьогодні я подаю на розлучення…
Він підняв голову до неба, зробив глибокий вдих і пішов у бік, де стояла Наталя.
Зореслав СТОЖАР.
