КОЛЕКЦІОНЕР ЗОЛОТИХ ПЕРСНІВ

ПРОГУЛЯНКА З НЕЗНАЙОМЦЕМ
Лучанка Оксана, не поспішаючи, прогулювалась проспектом Волі. Часом завертала у якийсь магазин, оглядала товари і йшла далі. Майже в кінці проспекту, неподалік магазину “Пано”, несподівано зустріла давнього знайомого Олександра.
— Оксано, невже це ти?— вигукнув хлопець.
— Звичайно, я... Хто ж ще? Ти мене так давно не бачив, що навіть забув, як я виглядаю.
— Справді давно не бачив. Ходімо десь присядемо та й поговоримо.
Дівчина не заперечувала, навіть сама запропонувала:
— Он бесідка у дворі дитячої лікарні, ходімо туди.
Надворі було тепло, тому сиділи довгенько, розмовляли. Згодом до них підійшов чоловік на вигляд років тридцяти.
— Дозвольте біля вас присісти.
— Сідайте, місця вистачить,— відповіла Оксана, оглядаючи незнайомця. Той був вдягнутий в сині джинси та куртку, коротко стрижений. Під правим оком світився свіжий синець, а на лівій руці витатуюваний “Бик”.
“Певне, якийсь пияк”,— зробила висновок дівчина.
Незнайомець виявився говірливим. Назвався Андрієм, почав розповідати дещо про себе, хоча ні Оксану, ні Олександра його біографія не цікавила.
— Я трішки посиджу та й піду,— попередив Андрій. — Навідався до батька в магазин “Волиньмаркет”, він там працює директором, а його на місці не виявилось. Одна з продавців повідомила, що він вийшов, але незабаром має повернутися.
До компанії підійшов ще один знайомий Олександра, котрий брів проспектом Волі й помітив його. Вчотирьох стало веселіше. Почали розповідати анекдоти та різні цікаві історії.
— Може, десь пройдемося?— несподівано запропонував Оксані Андрій. — Набридло вже сидіти другу годину. А твої друзі поки що нехай поговорять.
— Куди ж ми підемо?
— Можемо по вулиці Суворова пройтися, а потім у “Волиньмаркет” зазирнемо. Батько ось-ось там з’явиться.
— Ходімо,— погодилась дівчина.
Вони подалися на вулицю Суворова. Тут перехожих майже зовсім не було. Коли пройшли з півсотню кроків, Андрій сказав:
— У тебе на пальці такий гарний перстень. Я його помітив ще тоді, коли сиділи в бесідці.
— Золотий,— похвалилася Оксана.
— Невже? Зніми-но, я подивлюся.
— Можеш і на пальці подивитися,— злякалася дівчина.
— Ні, ти таки зніми... Зараз зайдемо у “Волиньмаркет”, я покажу його батькові. Попрошу, аби дав мені грошей, то я й собі такий куплю.
Дівчина знімати перстень не хотіла. Андрій схопив її руку, заломив за спину й почав стягувати.
— Відпусти, бо ж боляче, руку зламаєш!— закричала Оксана. — Я сама зараз зніму!
Грабіжник руку відпустив. Перелякана дівчина віддала перстень.
Андрій швидкими кроками пішов у бік магазину “Волиньмаркет”. Оксана кілька хвилин стояла, не знаючи, що робити. Потім побігла за ним. Біля дверей магазину зупинилась, почала чекати, доки той вийде.
Грабіжник не з’явився. Він вийшов крізь інші двері, сів на тролейбус й поїхав до обласної лікарні. Там випадково зустрів свого знайомого Дениса, показав золотий перстень.
— Де взяв?— поцікавився той.
— Щойно знайшов у тролейбусі... Купуй, якщо хочеш. Дорого не візьму.
— Скільки?
— Десять гривень... Дуже потрібні гроші.
— Зачекай тут. Я зараз гроші принесу, бо при собі не маю.
— Біжи...
Через кілька хвилин Денис повернувся.
— Андрію, бери гроші,— простяг десять гривень.
Андрій гроші взяв й віддав золотого персня другові...
Після того, як Оксана звернулася в міліцію, особу грабіжника було досить швидко встановлено. Виявилося, що її пограбував 33-річний Андрій Грищенко. Проте затримати злочинця одразу не вдалося, бо той зник у невідомому напрямку. Було оголошено його розшук.
САМОЗВАНІ МІЛІЦІОНЕРИ
Було вже далеко за північ, коли Микола Забобонов повертався додому. Йшов вулицею Лесі Українки. Місто засинало. У вікнах більшості будинків блукала темрява. Микола вже підходив до Театральної площі, коли від магазину “Волиньпак” до нього хтось гукнув:
— Цигарки маєш?
Микола зиркнув ліворуч й побачив чотирьох незнайомих хлопців, віку такого ж, як він. Троє з них були цигани. Підійшов. Ті біля стіни магазину розпивали горілку та пиво. Простягнув кожному по цигарці.
— Вип’єш з нами п’ятдесят грам?— запропонував один циган.
— Дякую, але я поспішаю додому.
— Бродив десь до півночі, а тепер поспішає додому,— зареготав другий циган.
Незнайомці перехилили ще по чарці й один пішов додому. Забобонов також хотів йти. Циган зупинив його.
— Зачекай... Куди ти поспішаєш? Ми ще навіть не познайомилися. Мене звати Іван. Моїх друзів Тимур та Микола.
— Мене також Микола,— сказав Забобонов.
— Живеш у Луцьку?
— Так...
— Тоді скажи нам, де тут можна знайти травки?— запитав Іван.
— Якої травки?
— Ти що, тільки сьогодні на світ народився? Травка — це наркотик.
— Не знаю... Ніякої травки я не вживаю.
— А дівчат на одну ніч можеш нам підшукати? — посміхнувся Тимур.
— Ви хіба не з Луцька?— здивувався Забобонов.
Всі троє поміж собою перезирнулися.
— Ми — працівники міліції. Біля парку стоїть наш автомобіль. Ходімо туди. За те, що говориш неправду, завеземо тебе в Луцький міський відділ внутрішніх справ. Там все розкажеш!
— А що розказувати?— не зрозумів Забобонов.
— Пішли,— підштовхнув його в спину Микола.
Забобонний йти до парку не хотів. Цигани підхопили його попід руки й повели. Позаду йшов Микола. Повернули на вулицю Градний узвіз. Коли дійшли до приміщення Національного банку, Микола, котрий йшов позаду, несподівано вдарив Забобонного кулаком кілька разів по нирках, потім зайшов спереду й вдарив його головою в ніс. Пішла кров. Цигани почали обмацувати його кишені. Витягли гаманець, дві аудіокасети, окуляри. Іван побачив на шиї золотий ланцюжок, зірвав його.
— Знімай і кросівки!— кинув хтось.
— Як же я босий додому піду?— запитав Забобонов.
— Дійдеш... Нічого з тобою не станеться.
Кросівки довелося зняти, аби уникнути чергових побоїв. Їх одразу ж взув Тимур.
Забобонов ще раз вдарили кулаком в обличчя й наказали:
— Біжи додому...
Грабіжники розділили небагату “здобич” й попрямували на Театральну площу. Там їх й затримали працівники міліції...
Грабіжниками виявилися Іван Стоянович — житель села Сирники Луцького району, Тимур Коржевич з села Погиньки Ковельського району, Микола Залевський з села Купичів Турійського району. Ніхто з них ніде не працював. Стоянович і Залевський уже раніш мали конфлікти із законом. Замість чесно заробляти гроші, вирішили піти, як їм здалося, легшим шляхом — пограбуванням. Цей шлях і привів їх знову на лаву підсудних.
Луцький міськрайонний суд засудив Івана Стояновича, Тимура Коржевича та Миколу Залевського на чотири роки позбавлення волі кожного. Правда, Коржевич і Залевський за грати поки що не сядуть, якщо протягом трирічного випробувального строку не вчинять нового злочину.
Дивною виявилася поведінка потерпілого Миколи Забобонова. Коли синці з його обличчя, голови та спини зійшли, він написав заяву до апеляційного суду області, в якій доводив, що “удари Стояновича були не важкими і не завдали моєму здоров’ю негативних наслідків. Прошу пом’якшити йому кару. Ми зараз дружимо...”.
Колегія суддів судової палати апеляційного суду області вирок залишила без змін...
Опинився на лаві підсудних і колекціонер золотих перснів Андрій Грищенко. Працівники міліції грабіжника розшукали. Суд позбавив його волі на чотири з половиною роки. У місцях відбуття покарання Грищенка примусово лікуватимуть від наркоманії.
А був же колись Андрій справжньою людиною, мав сім’ю, закінчив інститут, здобув спеціальність інженера-технолога. Горілка та наркотики фактично знищили людину. Але ж він сам цього забажав...
Михайло КВЯТКОВСЬКИЙ,
Володимир КАЛИТЕНКО.