Марія глянула у вікно — йшов дощ. “Мабуть, надовго затягнуло”, — промайнула думка...
Марія глянула у вікно — йшов дощ. “Мабуть, надовго затягнуло”, — промайнула думка. А втім, що їй до дощу, до того, що сіре небо, коли сьогодні вона зустрічається з коханим, якого давно не бачила. Вранці телефонний дзвінок розбудив її: “Привіт, вибач, що довго не телефонував. Не мав часу. Ти ж розумієш — бізнес, треба “крутитись”. Сьогодні ввечері приїду. Бувай”. Ці скупі слова вона повторювала, як молитву. Це нічого, що він не запитав, як справи, не поцікавився, як їй живеться. Його можна зрозуміти. Він же — ділова людина. Вечоріло. Дощ не переставав. Марія чекала в умовленому місці. — І довго збираєшся мокнути? — це запитання вирвало із роздумів про те, що коханий знову не прийшов. На неї насмішкувато дивились очі давнього її знайомого — Романа. — А тобі що до цього? — відповіла запитанням, як відрубала. Їй найменше зараз хотілося бачити Романа. Вона ніколи особливо з ним не спілкувалась. Але знала його як гордого і самозакоханого красеня, за яким упадало багато дівчат. На цю різкість дівчини Роман тільки усміхнувся і, нічого не сказавши, пішов. А вранці знову був телефонний дзвінок. Знову те саме: “Привіт, вибач, не зміг приїхати, бо змінились обставини. Але сьогодні я обов’язково буду. Чекай. Ти ж розумієш?” Знову йде дощ. І вона, та, що може зрозуміти, знову чекає. Пригадався вчорашній вечір і та коротка розмова з Романом. І майнула думка, чому це вже не з таким трепетом вона сподівається на зустріч з коханим? Якийсь внутрішній голос ніби підганяв йти додому. Але Марія, вже швидше за звичкою, ще вирішує почекати. — Скласти компанію? Вдвох буде веселіше під дощем,— чує слова Романа. Бачить його очі. Але вони зовсім не насмішкуваті — погляд щирий і лагідний. — Якщо не боїшся простудитись, то — будь ласка. Дощ не переставав. Та вони за веселою розмовою зовсім забули про нього. Розмовляти з Романом було легко й приємно. ... Марію розбудив телефонний дзвінок. Вона вже знала, які слова прозвучать після нього. І коли почула: “Я сьогодні приїду”, то хотілось крикнути: “Не треба!”. Але на другому кінці вже поклали слухавку. А ввечері, який був таким погідним після марудного дощу, що нарешті скінчився, вона знову чекала. Але не того, хто телефонував і запевняв, що приїде. Вона мала побачення з Романом. Зустрівшись, вони розмовляли про все на світі — і про зорі, і про далекі планети, пригадували незвичайні історії із студентського життя. “І чому я вважала цього хлопця самозакоханим? — подумала Марійка.— Чому ніколи він не привертав мою увагу?..”. Наступного дня вранці, ще добре не проснувшись, вона ніяк не могла зрозуміти,що їй говорять по телефону. Нарешті збагнула, що це її коханий (вже колишній). Знову пояснює, чому не зміг приїхати. Але вона не хотіла його слухати. Хіба важливо, що скаже той, хто пішов з її життя разом з марудним дощем? Лілія ДУДАР.
