Володимир Бандура навідався того дня до свого сусіда Івана Матвіюка. Він часто тут бував, бо Іван сам ходити не міг, навіть по хаті їздив в інвалідній колясці. Колись, в молодості, воював в Афганістані, там і був важко поранений...
ГРИВНІ МІЖ СТОРІНКАМИ КНИГИ Володимир Бандура навідався того дня до свого сусіда Івана Матвіюка. Він часто тут бував, бо Іван сам ходити не міг, навіть по хаті їздив в інвалідній колясці. Колись, в молодості, воював в Афганістані, там і був важко поранений. Відтоді вже самостійно рухатися не міг. — Сідай,— запропонував господар. — Трішки поговоримо, бо я все сам та й сам, навіть словом ні з ким перекинутися. Розмовляли не довго, бо двері розчинилися й у хату зайшов знайомий Матвіюка Володимир Кондзера. — Чого даремне час витрачаєте? Може, по чарці перехилимо?— запропонував. — А горілка в тебе є?— здивувався господар. — Немає, але даси гроші, то принесу. Магазин недалеко. — Я поспішаю,— сказав Бандура. — Куди?— запитав Кондзера. — На ринок поїду велосипедом. Дещо маю купити. — Я бачив, що в коридорі стоїть закордонний спортивний велосипед. То це твій? — здивувався непрошений гість. — Цікаво, скільки ж він коштує? — Недешево,— відмахнувся Бандура від Кондзери, як від набридливої мухи. — Іване, може, й тобі щось купити. — Харчі у мене є... Хіба що хліба буханець прихопи. — Візьму,— підвівся Бандура з стільця й попрямував до дверей. За ним кинувся Кондзера. — А ти куди?— запитав Іван. — Пройдуся разом з Бандурою також на ринок. Може, й собі щось прихоплю. Вдвох буде веселіше... Вдвох довелося йти пішки. Бандура вів свій велосипед у руках. Дорогою Кондзера ще кілька разів запитував, скільки коштує велосипед. — Я ж тобі сказав, що дорого. Невже не зрозумів?— кинув знервовано Бандура. — Секрет, значить? — Може, й секрет... На ринку Бандура перш за все вирішив купити хліба для сусіда. Поставив велосипед під хлібним магазином. — Ти будеш тут?— запитав у Кондзери. — Де ж я подінуся? — То приглянь за велосипедом,— попросив, і зайшов всередину. Через кілька хвилин, тримаючи буханець в руках, вийшов. Ні велосипеда, ні випадкового знайомого не було. Озирнувся на всі боки, шукаючи Кондзера, й помітив його на дорозі за півсотню кроків. Той швидко гнав асфальтом у протилежний від ринку бік. — Повертай назад!— голосно гукнув навздогін. Той чи не почув, чи просто не звернув уваги на вигук власника велосипеда й незабаром зник. Кондзера поїхав у бік села Липини, що поряд з Луцьком, загальмував біля останньої зупинки маршрутних таксі. Водіям, котрі приїжджали, пропонував: — Хлопці, може, велосипед купите. Не простий — закордонний та ще й спортивний. — З нас вистачає й автомобіля,— посміхалися водії. Якась жінка поцікавилася, скільки той хоче за велосипед. — Віддам за сімдесят гривень, хоч понад триста коштує. — Може, крадений? — Мій власний, але терміново гроші потрібні. Не хочете, то не беріть! Жінка велосипед купила... Наступного дня, довідавшись, де проживає Кондзера, Бандура прийшов до крадія. — Поверни велосипед! Чи хочеш сісти за грати?— погрозився. Кондзера зітхнув: — Знаєш, вкрали його в мене. — Хто? — Звідки я знаю. — Тоді поверни його вартість. — Добре. Принесу тобі гроші... Через кілька днів Кондзера знову прийшов до Матвіюка. Там уже був Бандура. — Гроші приніс?— запитав. — Зачекай трішки, бо зараз не маю. Сіли на кухні за стіл, випили. — Мало,— сказав Кондзера. Матвіюк дав гроші. Кондзера приніс ще горілки. Знову пили. В іншій кімнаті працював телевізор. — Я зараз його вимкну,— сказав господар й поїхав туди коляскою. За ним пішов Бандура. На кухні залишився Кондзера. Він бачив, що Іван брав гроші з шухляди. Відкрив шухляду. Між сторінками однієї з книжок знайшов гроші — майже сто дев’яносто гривень. Забрав їх і зник. Крім того, викрав чимало алюмінієвого посуду, який здав у металобрухт... Потяг до крадіжок виявився у Кондзери ще з дитинства. Він обкрадав однокласників, пізніше сусідів і знайомих. Чотири рази побував за гратами, але не покаявся... СОБАКИ ПЕРЕСЛІДУЮТЬ НІЧНОГО ЗЛОДІЯ Здається, потяг до крадіжок — риса, з якою народжується людина. Правда, цю рису заперечували колишні радянські психологи. Проте факти свідчать про інше. Спростовує цю тезу не лише Володимир Кондзера, але й лучанин Віталій Василевський. Він разом з неповнолітнім Сергієм Горднійчуком вирішив роздобути грошей, але не працею, а з допомогою крадіжок. Однієї ночі в селі Струмівка розбили вікно в дачному будиночку Івана Вознюка, звідти викрали дорогу картину, кришталеву вазу, золотий ланцюжок, електронний годинник, магнітофон, пульверизатор. Василевський вирішив, що ділитися краденими речами не така вже й приємна справа. Тому наступного разу почав діяти самостійно. Якось ночував у знайомого подружжя Соні та Валерія, котрі проживають у Луцьку на вулиці Теремнівській. Близько півночі, коли поснули господарі, Василевський піднявся й побрів до села Струмівка. Вирішив, що там можна чимось розжитися. Село спало. Лише собаки ганяли вулицями, немов добровільні охоронці. Відчувши чужака, бігли за Василевським, голосно гавкаючи. Відчепилися лише тоді, коли це їм набридло. Злодій оглянув кілька дач та хлівів. Нічого цінного не знайшов. Зупинився біля чергового гаража, вийняв шибу й вліз через вікно всередину. Підсвічував собі запальничкою. У гаражі стояв автомобіль “Запорожець”. Викрасти його було неможливо. Оглядав інші речі. Побачив на столі свічку. Запалив її, бо запальничка нагрілася й пекла пальці. Під стіною стояв велосипед, вирішив його забрати. Поставив свічку на причіп “Запорожця”, відчинив двері зсередини, прихопив велосипед й повів його сільською вулицею. Хотілося ще щось вкрасти. Зупинився біля якогось хліва. Двері були не замкнені. Прихилив до стіни крадений велосипед й зайшов всередину. У хліві помітив токарний верстат. Увімкнув перевірити чи працює. Верстат працював. Уже мав намір винести його, та в цей час у хлів забігло, гавкаючи, кілька собак. Певне, сюди їх заманив гуркіт верстата. Переляканий злодій мусив тікати. Навіть крадений велосипед залишив. Проклинаючи собак, тієї ночі Василевський повернувся в Луцьк на вулицю Московську, де проживав, з порожніми руками. Василевський постійно нишпорив ночами по селах, що неподалік обласного центру. У жительки села Полонка вивів з хліва велосипед. В іншого господаря з автомобіля зняв автомагнітолу. В мешканця села Зміїнець викрав з іномарки шістсот гривень. Всі крадені речі збував на ринку в Луцьку. Мабуть, продовжував би й досі нишпорити по чужих дачах та хлівах, коли б не та свічка, яку залишив на причепі “Запорожця” в селі Струмівка. Вона тієї ночі не згасла, а призвела до пожежі. Згорів автомобіль, гараж та все, що було в ньому, завдавши значних збитків господареві. Злодія-палія розшукали й він опинився на лаві підсудних. Луцький міськрайонний суд засудив Віталія Василевського на чотири роки позбавлення волі. З нього буде стягнуто всі збитки, завдані потерпілим. А вони чималі... Знову опинився за гратами й Володимир Кондзера. Його позбавлено волі на чотири роки й вісім місяців. Володимир Кондзера та Віталій Василевський чимось між собою схожі. Звичайно, не зовнішнім виглядом, а своєю поведінкою, мисленням, способом життя. Обидва судимі по кілька разів. Кондзера — вп’яте. Потяг до крадіжок з’явився, коли були ще хлопчаками. Залишили школу й ступили на злочинну стежку. Зійти з неї вже не можуть чи не хочуть. Злодіям все одно, кого обкрадати — інваліда першої групи чи одиноку пенсіонерку. Всякі людські почуття вони давно вже втратили. Кондзері тридцять три роки, Василевський на десять років молодший. Здається, ще не пізно взятися за розум. Але для цього саме розуму й не вистачає. Дивує й поведінка деяких потерпілих. Обкрадені інвалід та лучанка-пенсіонерка, в якої злодій виніс з хати чимало речей, добре знали, хто такий Кондзера, але пускали його у квартиру до себе, навіть чарку пили разом. А він їм по-своєму віддячив за доброту та гостинність... Валерій ОПЕЙДА, Володимир КАЛИТЕНКО.
