У Литві з успіхом пройшли виступи державного академічного хору "Волинь"
У Литві з успіхом пройшли виступи волинян Над балтійськими просторами й лісами з сірого неба сіється дощ. Зблідли кольори навколо, і в людей такий же настрій — вгамовуються почуття, стихають пристрасті, всі ніби звикають до одноманітності, спокою. Подія, що порушила плин одноманітних буднів – яскравий, несподіваний, торкаючий душу, приголомшуючий за експресією, виступ державного академічного народного хору „Волинь”. Цокали підбори, гупали червоні чоботи, розліталися стрічки в усі боки, квітнули вишиванки на грудях в артистів — яскраві, аж очам боляче ! — сцена дрижала, стіни відлунювали від оплесків, що здіймалися щоразу, як стихала музика чи пісня. Це недавно мали змогу спостерігати жителі трьох міст Литви – столиці, Вісагінасі, місті атомників, інтернаціональному за складом, де є чимало й українців, та портовій Клайпеді. „Ми так довго на вас чекали! ” Квіти на сцені від господарів, литовської сторони, від численних високих гостей – на концерт завітали з іноземних диппредставництв, квіти в руках у артистів, словом, в усьому відчувалося свято. Й справді, така подія для всіх, хто є прихильником нашої пісні, культури, а особливо ж для українців, що живуть тут, довгоочікувана. Колективу такого рівня, який би міг репрезентувати й пісенну програму у багатому хоровому звучанні, і живий оркестр, вразити кольорами барвистих костюмів у запальному танку, „вдарити гопака”, словом, влаштувати справжнє свято для душі, спраглої за рідним мистецтвом, не було тут принаймні останніх 10 років. Художній керівник, заслужений діяч мистецтв України Олександр Стадник розповідає, що востаннє волиняни виступали тут ще наприкінці 80 - х, звичайно ж, мали успіх. Після того – довга перерва у гастрольній діяльності, аж до повного її припинення. Період творчості змінився банальним виживанням, турботою про хліб насущний. В буквальному значенні цього слова. Кризу довелося пережити в 1996 році, коли майже півроку люди не отримували платню, а зважаючи, що в хорі чимало сімейних пар, проблема постала надзвичайно гостро. Співучі соловейки з відчаю готові були оголосити голодування. Йшлося навіть про розпуск колективу. Дякуючи зусиллям тодішнього голови обласної держадміністрації Бориса Петровича Климчука, кризу вдалося подолати. Чи ж варто говорити, які теплі почуття до своїх співучих земляків відчував пан Климчук, нині Надзвичайний і Повноважний Посол України в Литві, коли дивився на них тепер із залу, сидячи поруч з послами інших країн. Оплески, якими нагороджували артистів поважні персони, литовці, поляки й наша громада, словом, всі, хто зібрався на концерти, радісним хвилюванням озивалися в його душі. Колектив живе й розгортає крила, розвозить славу нашої славнозвісної пісні. Там, де він побував, можна не сумніватися, – запам’ятають коротке ім’я Волинь. Справжньому козаку, Петру Хемію, голосистому та „гарному на натуру” Дмитру Савчуку й запальним солісткам, чорнобривим, спритним й у танку, й у пісні Валентині Козачук та Галині Овсійчук з усією компанією вдалося так завести публіку, що завжди стримані литовці після перших же пісень почали не тільки плескати, а й дружньо притоптувати підборами в такт тому, що творилося на сцені. А до антракту вже не втерпіли й дружньо підспівували „Маруся, раз— два— три...” Отож, після концерту артистам тиснули руки, обнімалися, словом, розходилися вже не чужі одне одному люди... Дорога, щедра на зустрічі Хор Волині відвідав Литву на запрошення і за повної підтримки Посольства України в цій країні. Гостями опікувалися – зустріли від самого кордону, супроводжували й турбувалися всі дні перебування, й навіть влаштували, скориставшись коротеньким перепочинком в дорозі, зустріч із земляком, нині володарем успішного господарства під Каунасом, який захотів почастувати добрячим обідом... Так що наші артисти навіть з їхнім напруженим графіком перебування дали три концерти за три дні у різних куточках країни, встигли подивитися не тільки столицю й міста, хай із вікна автобуса, а ще й провідати „глибинку ”. Отож, колектив, що зберіг і творчий рівень, й чисельність – зараз тут працює 70 чоловік— знов подорожує по світу, добре знаний. За плечима – престижні для кожного професіонала відповідальні гастролі до Канади, в якій, як ніде, знаються на справжньому народному мистецтві, та й глядач супервибагливий, оцінили „наших” по достоїнству. Саме тут, до речі, й видаються в основному їх альбоми, записано вже чотири диски, де звучить більше 80 композицій. Побували також в США, Австрії, Італії, Німеччині. Особливо часто запрошують волинян до Польщі, мало не щомісяця.. У ході таких поїздок виникають нові зв’язки, трапляються несподівані, й тим цікаві, знайомства, запрошення. Скажімо, під час виступу на одному з фестивалів в Польщі їхнє звучання надзвичайно сподобалося керівникові італійського ансамблю, що теж там брав участь. І невдовзі з далекої Сицилії мер міста Салєрмо запросив волинян в гості. Там вони зрозуміли, що італійці й ми — люди, схоже, у чомусь рідні. Співучістю, емоційністю... Там – артисти й глядачі, як розповідають, просили повторювати їм те, що сподобалося, аж доти, доки самі не починали підспівувати абсолютно точно, аніскільки не хиблячи в мелодії й не переймаючись тим, що безнадійно не могли второпати незвичні слова. Зараз з колективом активно веде переговори менеджер з США щодо поїздки, яка планується вже ближчим часом. В планах — омріяне турне по Бразилії, Аргентині. Можливо, дякуючи тому, що в колективі зміцніло вже підросле „покоління next” – танцює Роман, син балетмейстера Валерія Смирнова, грає баяніст Сашко, син керівника оркестру Ростислава П’ятачука, а в самого художнього керівника Олександра Стадника донька Ганна вчиться на диригента в Київській консерваторії (може, теж повернеться, не будемо загадувати в якій якості), — вплив молодого й сучасного неминуче приходить до них. Отож, через молодь навчилися подавати свою рекламу, „освоїлися” в Інтернеті, де подають регулярну інформацію про себе, звідти ж отримують цікаві пропозиції, запрошення. І все ж таки, головними залишаються люди, особисті контакти, добрі стосунки. Як і в даному випадку – відгукнулися на запрошення Посла України в Литві, перш за все земляка, із вдячності і професійної жаги. Дорога тим й прекрасна, що ніколи не прогнозована. Завжди дивує несподіванками, приємними зустрічами. А сам Олександр Стадник з трепетом збирався відвідати Клайпеду, від матері знав, що саме тут десь загинув під час Великої Вітчизняної війни його дід, кадровий військовий, про що повідомила похоронка, яка вже кілька десятиліть – єдина річ, що залишилась на згадку про нього. А ще вийшло так, що, завітавши до Литви, взнали про те, що тут живуть... земляки. Ось уже понад сто років, як тут існують три українських села – колишніх переселенців з Волині, з такими ж прізвищами, збереженою мовою й, звичайно ж, піснями. Найкраща співачка — Доменіка Бай, на жаль, не потрапила до них на концерт, а вони за браком часу теж не завернули до них у гості. Отож, буде ще одна сердечна причина повернутись. До того ж, виступ волинян так зворушив серця розважливих литовців, зігрів душу, що їх дуже прохали приїздити ще. Наші були, мабуть, іще по дорозі додому, а в посольстві вже лунали дзвінки вдячності з запитанням – а чи приїдуть ще? Загальний настрій — у кількох щирих словах з листівки, надісланої Послу від Нелли Юровицької, вчительки— пенсіонерки з Вільнюса: „ Велика радість „живцем ” послухати й побачити українських артистів, відчути через мистецтво поетичну душу вашого народу, його неповторний гумор, темперамент. Дякую від себе і своїх подруг, що теж були на концерті. Більше б таких зустрічей, аби ми раділи одне одному, не заздрили, не ворогували... Чекатимемо!” Олена МАСНЄВА. Вільнюс — Луцьк.
