Курси НБУ $ 39.22 € 42.37

КОЛЕКЦІЯ, СТВОРЕНА СВОЇМИ РУКАМИ

Кажуть, на диваках тримається світ. Колись у селі Космачі, що на Івано-Франківщині, познайомилася із чоловіком, який у своєму обійсті створив справжній музей і... поставив пам’ятник народному героєві Олексі Довбушу. І то було не єдине “дивацтво” Михайла Дідишина-Юсипчука.

Кажуть, на диваках тримається світ. Колись у селі Космачі, що на Івано-Франківщині, познайомилася із чоловіком, який у своєму обійсті створив справжній музей і... поставив пам’ятник народному героєві Олексі Довбушу. І то було не єдине “дивацтво” Михайла Дідишина-Юсипчука.
Ще Михайло Ількович зібрав неповторну колекцію знаменитих космацьких писанок і візерунків вишивок, там, де інші садили бульбу й городину, виростив свій, як він називав, “Едемський сад” із найрідкіснішими деревами й рослинами Карпат, і цей перелік можна було б продовжувати. Та розповідь наша — не про гуцульського характерника, а про нашого-таки земляка, волинянина Миколу Ступачинського.
Якось Микола Віталійович побував у тих же Карпатах, у місті Косові, надивився там на чудові вироби місцевих майстрів. Особливо ж запали йому в душу гуцульські топірці — неодмінний атрибут справжнього горянина. Оскільки ж належить до людей, про яких кажуть: “Очі бачать, а руки роблять”, то, повернувшись до свого рідного Торчина, взявся майструвати. Вийшло. Навіть дату на першому своєму топірці викарбував — 1981 рік. І пішло-поїхало. Відтоді пильно придивлявся до кожного обрізка дерева, чи не згодиться для діла? Бо, окрім топірців, почав виготовляти й оригінальні ціпки із поруччями, що нагадують то голову баранчика, то змії, то казкової пташини. Незчувся, як його колекція розрослася й зайняла вже дві стіни у кімнаті. І це при тому, що своїми виробами майстер хоч і дорожить, проте щедро роздаровує їх родичам, друзям, знайомим. Спочатку дружина, Надія Іванівна, бурчала: мовляв, не буду витирати порох із твоїх топірців. Але то так, для порядку. В душі ж вона гордиться своїм чоловіком, який усьому в домі дає раду. Поламалися табуретки від кухонного гарнітура, то він із металевих прутів поварив оригінальні стільчики. Потрібна підставка під телевізор чи зручна гойдалка для онуків — будь ласка. Їх, до речі, у Ступачинських четверо. Восьмирічний Дмитрик і семирічний Саша — то вже дідусеві помічники. Катруся, хоч їй й трьох не виповнилося, отримала від дідуся качалку для тіста, тепер допомагає бабусі. І навіть восьмимісячний Дениско із задоволенням “пробує на зуб” дерев’яного молоточка, виготовленого спеціально для нього.
— Взагалі-то є у мене ще одне захоплення,— каже Микола Віталійович, — і дістає із шафи солідну папку із уже пожовклими газетними вирізками. Майже усе своє життя був активним сількором луцької районної газети “Слава праці”. Дотепер із теплотою й повагою згадує свою наставницю, журналістку Ганну Харів. Із публікацій скупим газетним рядком постає наша недавня історія, а ще вони засвідчують, що їх автор завжди був людиною небайдужою й намагався писати не лише про досягнення радянського способу життя, а й про недоліки.
— І що ж, ніколи не виникло бажання стати професійним журналістом?— запитую у свого співрозмовника.
— Ще й як виникало. У 1974 році зробив спробу вступити на факультет журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка, та не пройшов за конкурсом. Адже закінчив я лише восьмирічку, а далі навчався у вечірній школі, бо пішов працювати у “Сільгосптехніку”. Та й на час вступу до університету вже три роки, як був одружений. То й більше не пробував вступати, мусив думати про сім’ю.
А відтак — працював електрозварником, слюсарем, трактористом, робітником дорожнього відділу, але любов до слова, зокрема й поетичного, завжди владарювала в серці. Ще зі служби в армії, із Нижнього Тагіла, привіз цілий загальний зошит віршів. Про тугу за рідним домом, про уральську природу і, звісно ж, про кохання. Але, зітхає Надія Іванівна, брат колись взяв почитати і загубив.
Та все ж Микола Віталійович наважився прочитати дещо із написаного, розуміючи, що багато у його поетичних спробах недосконалого, любительського. З-поміж словесних штампів ні-ні та й зблисне вдалий рядок чи образ і відкривається неповторний світ, де “Духмянить ліс нестерпним трунком”, де чути “І вітру спів, і шепіт трав”, і хочеться разом із автором побувати “Там, де сонце пригріло пісню”.
Валентина ШТИНЬКО.
Telegram Channel