«Ніфонт у Голобах усіх підкупив». Так, особливою валютою – любов’ю і працею!
В організованому монахом Центрі сімейної культури вчать вірити в Бога, повіривши в себе
Лариса ЗАНЮК
П'ять років тому архімандрит (так називають священика, який є монахом) Ніфонт повернувся з Луцька у рідні Голоби Ковельського району опікуватися душами земляків у православній громаді при храмі великомученика Георгія. Його ентузіазмові й наполегливості, з якими взявся працювати, може позаздрити будь-який лідер, не лише церковний. Бо своїм завданням зробив не лише служби Божі, а й активну громадську діяльність. А ще він має таку особливість – давати хід різним ідеям та називати їх «наші», маючи на увазі чималу команду однодумців.
Неймовірно: автор ідеї Свята мильних бульбашок, переглядів фільмів просто неба… священнослужитель
Сьогодні значна частина голобчан ідентифікують себе із Георгіївською церквою, у недільній школі навчається понад 70 дітей. Але п'ять років тому на перших своїх богослужіннях священик сумував, що у храмі немає сімей, стоять лише поодинокі парафіяни. Тож потрібно було щось змінювати. Тому одного дня оголосив про створення так званого Центру сімейної культури. Подібного в Голобах не було, та, мабуть, не тільки в Голобах.
Молоді люди всюди однакові, зі своїми потребами й комплексами, але необхідно, щоб вони зрозуміли, що комусь цікаві й потрібні.
— Мені хотілося отримати таку платформу, на якій можна було б спілкуватися сім'ями поза домом і церквою, де б відбувався діалог батьків–дітей у культурному просторі, – пояснює священик. – Ми запропонували церковний будиночок, зробили благоустрій території, щоб людям було комфортно. А найперше створили Юнацьку школу віри, якою керує місцева вчителька Світлана Бондарук. Пізніше – громадську організацію «Центр сімейної культури», і взялися забезпечувати цікаве дозвілля. За 3 місяці існування в юридичному статусі (до того вже діяли 2 роки) маємо досвід проведення широкомасштабних сімейних заходів. Не ставимо вимогою конфесійну приналежність, тому брати участь у дійствах можуть усі.
— Але ви й цим не обмежилися – маєте й інші проекти?
— Влаштували денний літній табір відпочинку, утворили Молодіжну раду селища, в рамках якої молодь організовувала змістовний відпочинок голобчан протягом літа. На Свято мильних бульбашок, наприклад, прийшли 50 родин – для нашої громади це немало. Влітку у нас був вечірній фітнес – двічі на тиждень приїжджали тренери з Луцька і в центрі селища на карематах проводили заняття. Коштувало це символічних 10–15 гривень, але ми вигравали на кількості, бо ж люди ходили із задоволенням. А ще – переглядали фільми просто неба. Будинок мистецтв надавав для цього екран і проектор, а члени Молодіжної ради під час перегляду забезпечували каву–чай, каремати, стільці відвідувачам. Мені дуже подобається, що юнацтво пішло на контакт із цілою громадою і бере участь у заходах від селищної ради. Головне – правильно розподілити обов’язки.
— Чула, що у Центрі сімейної культури маєте громадську організацію дітей–аутистів?
— Коли я прийшов у Голоби, таких діток тоді було 12. Ідея будинку для Центру виникла через потребу в приміщенні для особливих дітей. Я побачив, що батьки цих дітей самотні у своїй біді, тому запропонував їм об'єднатися з іншими. Парафія надала приміщення і створила умови, щоб ці люди могли збиратися разом. Це стало першим кроком, з якого ми нарощували свою діяльність. Тепер кожного дня через приміщення Центру сімейної культури проходить 150 людей: дві громадські організації, читання для дорослих тощо. Тобто він себе виправдав.
«Хочу, щоб мої парафіяни проявляли себе громадськими діячами, волонтерами…»
— У вашому селищі якась особлива молодь – ініціативна?
— Молоді люди всюди однакові, зі своїми потребами й комплексами, але необхідно, щоб вони зрозуміли, що комусь цікаві й потрібні. І якби влада у селах цим переймалась, як це робиться в нашому селищі, було б усе по–іншому.
У будинок, який займає Центр сімейної культури, йдемо сучасним дитячим майданчиком повз прохолодний фонтан та розмальовану диво–піч, що, наче у казці, стоїть на вулиці та просить спекти у ній пиріжки. Ніби відгадуючи мій настрій, отець Ніфонт захопливо розповідає:
— У День Незалежності України ми позичили міні–пекарню і такий смачнющий хліб тоді вдався, що ми ще й частували делегацію з-за кордону! Поки що своєї пекарні не маємо, але надіємося, що колись вона у нас з'явиться. А кошти, вилучені від реалізації хліба, ми б спрямували на соціальні проекти для громади, – додає священик.
— Про вас і вашу діяльність можна знімати багатосерійний фільм! – виривається у мене, коли думаю про всі ці проекти для дітей і дорослих.
— То не про мене, а про громаду, – відмахується від моїх похвал, як від набридливих мух, отець Ніфонт і веде показувати виставку декоративних виробів із сіна у симпатичній хатині–дзвіниці. А я знову за своє:
— Кажуть, немає пророка у своїй Вітчизні, багато священиків не хочуть повертатися у рідне село, а як вам вдалося стати авторитетом серед односельчан, тим паче серед молоді?
— Бог уберіг мене від неприємних моментів дитинства чи юності, за які було б соромно, адже всі мене тут знають. Я виховувався в багатодітній сім'ї, де піклувалися один про одного, а тепер сам дбаю про земляків. Коли почав впроваджувати проекти, навіть учителі взялися допомагати, бо побачили, наскільки це позитивно відображається на школярах. Вважаю, що молодь потрібно мотивувати, тому з єпархіальною радою визначили 2–річну парафіяльну стипендію тим, хто є активістами Центру і добре вчаться у школі. Хочу, щоб мої парафіяни проявляли себе громадськими діячами, волонтерами…
…Таке враження, ніби щодня цьому священикові спадають на думку нові ідеї вже одразу після ранкової молитви. Кажу про це, а він променисто усміхається. А поки я готувала матеріал, отець Ніфонт у «Фейсбуці» вже кидає клич: «Запропонуйте цікавий формат для проекту «Вірю в тебе!», щоб підтримати активну молодь та допомогти тим, хто цього потребує найбільше: дітям та підліткам, сиротам, напівсиротам, тим, що опинилися у складних життєвих обставинах…»
Справді, важливо не просто розповідати людям про Бога, а навчити вірити в Нього, повіривши в себе.
Про архімандрита Ніфонта можна говорити багато, та монахам це не корисно. Але там, де він, — завжди море ігор, дитячого сміху, веселощів і поміж цим він славить Бога. А деякі заздрісники (ну як же без них?) кажуть, що «Ніфонт тут усіх підкупив». І лише тоді, коли побачиш усе на власні очі, зрозумієш, у чому секрет цієї валюти…
