100-річний Родіон Васильович Панасюк і його на 10 років молодша дружина Ярина Яківна уже майже 70 років живуть у парі...
Як відсвяткували і чи святкували взагалі своє „золоте” весілля, ні 100-річний Родіон Васильович Панасюк, ні його на 10 років молодша дружина Ярина Яківна із села Вітоніж Рожищенського району пригадати не можуть. Це ж коли-то було?! „Золотий” рік, проминув, як і кожен з майже 70-ти років їхнього спільного життя — у роботі і клопотах... 100-річний ювіляр, про якого сьогоднішня мова, має підставу для, так би мовити, подвійного святкування — майже 70 зі своїх ста він живе у шлюбі з коханою дружиною Яриною Яківною. А який кращий подарунок може бути на 100-річчя, ніж поцілунок дружини і її ж докірливий, але добрий погляд, коли ти на честь своєї „сотні” перехиляєш чарочку із чимось міцненьким? Отож бо! — А напишіть, напишіть, що до чарки дід полюбляє заглядати, і то у такому віці, — сміється баба Ярина. — Корова стільки води не випила, як він горілки! — Я і горілки випив багато, і наробився багато, виробив за своє життя стільки, що ого, — у свої сто дід Родіон ще справді „ого” — сам дрова рубає. — Та що я тобі буду розказувати? — підморгує до бабусі. — Удвох усе ж тягли... Нелегко довелось з самого дитинства. З восьми дітей у сім’ї Родіон був найстаршим. Коли йому виповнилось одинадцять, помер батько. Довелось хлопчакові взяти усю чоловічу роботу на свої плечі. Може, тому і доходив до старого парубка. І про одруження своє розповідає невигадливо та просто: „Жили ми з Яриною на хуторі, десь за кілометр одне від одного. Відслужив я у войську польському, прийшов до неї і кажу: „Я хочу тебе за жінку взяти”. Вона відповідає: „Я згодна”. Одружились. І так живемо до сих пір”. — Ходив-ходив старим парубком, видно, ніхто не хотів брати, — сміється баба Ярина, — то й мені довелось піти за тебе. — Хіба то старий — в тридцять літ? Молодий! Та й хазяйство у мене було уже тоді велике. То зараз, після сімдесяти років з тобою вкупі — лише кабанчик і кури, — віджартовується Родіон Васильович. На їхньому весіллі усе було, як належить: подушки-перини, худоба у придане, сім возів, вбраних квітами, і навіть духова музика. Здавалось, живи й радій. але їхня доля виявилася „багатою” на усе те, на що було „багате” минуле століття: війну, голод, розруху. У сорок четвертому Родіона Васильовича забрали на війну. Хата і хлів згоріли. Ярина Яківна залишилась сама з трьома дітьми. Згадуючи ті часи, вона замовкає — не дають говорити сльози. „Сама дивуюсь, де стільки сил взяла, щоб усе це пережити. Троє дітей... Їсти нема що... Хати нема...”. „Хати нема — то сам збудую”, — вирішив Родіон Панасюк, коли повернувся з війни. І взявся до роботи. Він, певно, і не підозрював, що ця перша збудована ним хата, якою неабияк здивував односельчан („люди все йшли і йшли на неї дивитися: як це — ніколи хати не будував, а тут та-а-ку поставив?!”), — далеко не остання. Хати — це взагалі особлива гордість ювіляра. Вісімнадцять його будинків стоїть у Вітоніжі! — А цю нашу я ж побудував ще на хуторі, але у 48-му році, коли усіх почали зганяти у село і колгосп, прийшли до нас і пообдирали усю солому з даху. Довелось перевозити її у село. У цій хаті зросли троє їхніх дітей, у цій хаті живе зараз Родіон Панасюк удвох з дружиною, у цій хаті і зустрів 7 грудня своє 100-річчя. Діти, онуки, правнуки, односельчани, представники влади — дід навіть розгубився від такої кількості гостей. Але „отямила” чоловіка хитра Ярина Яківна: — А що, діду, я за тебе cто грамів на твої сто пити маю?... Василь УЛІЦЬКИЙ. Фото Володимира ЛУК’ЯНЧУКА.
