ДВА ЧОБОТИ — ПАРА

ЧОРНА ТОРБА ПІД ДИВАНОМ
День уже хилився до вечора, коли задзеленчав дзвінок.
“Мабуть, син повернувся”,— вирішила Галина Мирошниченко й відчинила двері. Побачила двох незнайомих чоловіків.
— Ми з міліції,— пояснив один з них. — У квартиру можна зайти?
— Заходьте, якщо є така потреба,— відступила вбік господиня, даючи дорогу.
Працівники міліції зайшли в кімнату.
— З ким тут проживаєте?— поцікавились міліціонери.
— З сином...
— Де він зараз?
— Володя вже давно кудись пішов, але й досі не повернувся... А вам потрібен він чи я?— хвилюючись, запитала господиня.
— Син ваш потрібен... У нас є дані, що у квартирі він незаконно зберігає наркотики, зокрема макову соломку. Можливо, ви про це щось знаєте?
— Вперше чую...
— Тоді доведеться обшукати квартиру. Для цього потрібен ваш письмовий дозвіл.
Такий дозвіл було дано, й працівники міліції приступили до роботи. Обшукали всі три кімнати. В одній з них стояв диван.
— Хто на ньому спить?— запитав міліціонер.
— Син...
Диван ретельно оглянули. Всередині знайшли чорну поліетиленову сумку, а в ній майже кілограм макової соломки.
Наступного дня проти двадцятивосьмирічного Володимира Мирошниченка була порушена кримінальна справа.
Під час допиту, аби уникнути відповідальності, Мирошниченко почав вигадувати всілякі небилиці.
— Того дня до мене зайшов один знайомий, в руках тримав велику поліетиленову сумку. Попросив, щоб вона трішки полежала в мене. Я запитав, що в сумці. Сказав відверто: макова соломка. Залишати сумку в себе я не хотів, але знайомий пообіцяв ввечері її забрати. Я погодився й сховав у диван, де сплю. Забрати торбу знайомий не встиг, бо раніш прийшла міліція.
— Як прізвище чоловіка, що приніс макову соломку?— запитав слідчий.
— Не знаю...
— Де проживає?
— В Луцьку на сороковому кварталі.
— А конкретніше?
— Ні вулиці, ні будинку не знаю. Ніколи у нього не був.
— Дивно... Лучанин, котрого майже не знаєте, зважився принести до вас у квартиру макову соломку. Чим це поясните?
Мирошниченко мовчав, певне, не мав що сказати.
НАДТО ДОРОГИЙ ГІСТЬ
Володимир Мирошниченко давно вживає наркотики, які поступово з’їдають його здоров’я. Стоїть на обліку в наркодиспансері. Періодично лікувався. Під час слідства він повідомив, що вже вісім місяців обминає отруйне зілля. А ту макову соломку, яку у нього знайшли, тримав,пояснив, щоб парити опухлі ноги, готувати з неї відвар для пиття, бо він, мовляв, поліпшує сон.
Володимир живе за рахунок матері. Вона його годує і вдягає. Проте на наркотики й алкоголь мусить сам шукати гроші. А де їх візьме безробітний? На дорозі ж не валяються. Почав обкрадати матір. Виносив з квартири різні речі й продавав на міських ринках.
Не цурався й сусідів. Зайшов одного дня до пенсіонера Костянтина Вакуліча. Господар покликав його на кухню, поставив на стіл пляшку й закуску.
— Вип’ємо по чарці,— запропонував.
Мирошниченко не відмовився, бо був у нього в гостях уже не вперше. Пили, розмовляли. Коли пляшка спорожніла, уже немолодого господаря потягло на сон. Примостився у кімнаті на дивані. Володимир пішов за ним. Сів біля телефону й почав обдзвонювати друзів. Дзвонив, доки Вакуліч не заснув. Тоді витяг з меблевої стінки дорогий імпортний відеомагнітофон, зняв з себе спортивну куртку, обмотав нею крадену річ й тихо вислизнув з квартири.
Злодій брів вулицею й радів, що завтра продасть відеомагнітофон і матиме добрі гроші. Неподалік обласної лікарні його зупинили працівники міліції, котрих здивувало, що молодий чоловік несе якусь річ, загорнуту у спортивну куртку.
— Покажи-но, що там ховаєш?— попросили.
Довелося розгорнути куртку.
— Чий?
— У товариша взяв. Покористуюся й поверну,— пояснив злодій.
Міліціонери запитали, як його прізвище та де живе.
— Магнітофон ми заберемо на опорний пункт. Перевіримо, чи все то не вигадки. Потім його повернемо господарю. А ти поки що поспіши додому, бо десь уже добре хильнув...
Встиг обікрасти Мирошниченко й ще одного знайомого Олександра Сумного, з яким проживає в одному дворі. В обід навідався до сусіда. Знову вдвох випили пляшку горілки. Сумний ввімкнув телевізор й почав дивитися телефільм.
— А я йду додому,— заявив Мирошниченко.
— Телевізор не дивишся?
— Немає часу, бо мати жде,— рушив гість до виходу.
— Я тебе проведу.
— Не треба, сам дорогу знаю,— посміхнувся гість. — Ти краще слідкуй за екраном.
Мирошниченко дійшов до дверей і зупинився.
— Нап’юся ще в тебе води.
— Пий... Вода на кухні.
Володимир відкрутив кран, випив склянку води. Кинув погляд на плиту. Швидко зняв газову колонку й поставив біля дверей.
— То я пішов!— гукнув голосно.
— Щасливої дороги!..
Газову колонку вартістю триста гривень наркоман продав знайомому за дві десятки.
ДОБРОВІЛЬНЕ БОЖЕВІЛЛЯ
У вівторок Віталій Вишняков після обіду помандрував на Варшавський ринок. Купувати нічого не збирався, бо не мав грошей, просто треба було десь подіти вільний час. Правда, мав надію роздобути на ринку кілька гривень. Позичити у знайомих чи вкрасти, аби купити наркотиків. Бродив довго. Випадково познайомився з одним чоловіком. Розговорились. Виявилось, що той має наркотики. Запропонував купити.
— Кишені у мене порожні. Ніде не працюю. А колюся уже давно. Без цієї зарази вже й жити не можу,— відверто признався Вишняков. — Ось і зараз ходжу, ніби сам не свій.
Незнайомець поспівчував Віталію, потім витяг із сумки три довгих бинти жовтого кольору.
— Візьми,— простягнув.
— Навіщо мені це шмаття?— здивувався Віталій.
— Дурень!.. Це ж опій, вимочений у бинтах, тому вони такі жовті. Вдома приготуєш для себе все, що треба. Що з бинтами робити, думаю, ти знаєш...
Вишняков швидко сховав ще напівмокрі бинти й пішов додому на вулицю Ветеранів. Піднявся на сьомий поверх. У квартирі ні матері, ні брата не було. Два бинти Валерій повісив на балконі, аби просихали. Третій бинт поклав у металеву мисочку, залив водою й почав підігрівати. Потім видушив з тканини опій, перелив у два невеличких флакони. Коли все було готове, зробив сам собі внутрівенний укол. Примостився на ліжку, аби відпочити. Пролежав, певне, з годину, коли почув дзвінок у двері. Відчинив. Двоє незнайомих стояло на порозі. Віталію повідомили, що вони з міліції.
— Заходьте,— запросив господар їх до кімнати. — Кажіть, що вам треба.
— Наркотики маєте?— запитав міліціонер.
Віталій кілька хвилин мовчав, не знаючи, що відповісти.
— Кажіть правду, бо доведеться робити обшук.
— Придбав сьогодні для себе, бо вже багато років колюся... На балконі висять бинти з опієм, за сервантом, на підлозі,— флакончики.
Міліціонери забрали наркотики.
— У кого їх купили?
— У незнайомого чоловіка на Завокзальному ринку...
Вишняков уже двічі судимий. В основному за незаконне зберігання наркотиків. Тепер втретє опинився на лаві підсудних. Йому ще немає і сорока років, а дев’ятнадцять літ уже вживає наркотики. На обох руках сліди від уколів — свіжих і давніх. Здоров’ям також похвалитися не може, бо здоров’я й наркотики несумісні. Мабуть, саме тому й виглядає дідом.
— Часто робите собі внутрівенні ін’єкції? — запитує слідчий.
— Тричі на добу, якщо маю наркотики.
— Бували дні, коли не вживали наркотиків?
— Тільки тоді, коли сидів у тюрмі.
— Лікувалися?
— Намагався...
Від наркоманії, як і від алкоголю, виліковується лише той, хто сам цього прагне та має силу волі. На жаль, таких небагато. Наркоманів в Україні стає все більше. За статистичними даними, в столиці їх зареєстровано близько восьми тисяч. А скільки не зареєстрованих? Цього ніхто не знає. Практика свідчить, що незареєстрованих у кілька разів більше, адже добровільно майже ніхто не йде реєструватись. За кількістю наркоманів Київ займає четверте місце в Україні. Найбільше їх у східних областях, зокрема у Дніпропетровській, найменше поки що у Волинській та Рівненській.
Наркоман — людина небезпечна. Під час наркотичного сп’яніння він здатний вчинити будь-який злочин. Саме тому Кримінальний кодекс України передбачає суворе покарання за розповсюдження та незаконне зберігання наркотиків.
Не уникли кари й наркомани Віталій Вишняков та Володимир Мирошниченко. Луцький міськрайонний суд засудив першого на два роки позбавлення волі, другого — на два роки і дев’ять місяців. Обидва вчасно на суд не з’явилися, вирішили переховуватись, але любителів отруйного зілля розшукали й вони у черговий раз опинилися за гратами...
Михайло КВЯТКОВСЬКИЙ,
Володимир КАЛИТЕНКО .