Сьогодні святкує 60-річчя шанований і відомий у Луцьку чоловік — Віктор Глодін, токар з більш як 40-річним стажем, член центрального правління УТОГу, співак і танцюрист Будинку культури глухих.
Сьогодні святкує 60-річчя шанований і відомий у Луцьку чоловік — Віктор Глодін, токар з більш як 40-річним стажем, член центрального правління УТОГу, співак і танцюрист Будинку культури глухих.
А МІГ БУТИ ВІКТОРОМ ГУЩЕЮ... До приходу перекладача-дактилолога Луцького будинку культури для глухих Лілії Кузьмич ми вже досить жваво спілкувалися з Віктором Михайловичем, незважаючи на те, що співрозмовник не міг чути запитань. Він сам почав оповідь з того, що є для кожної людини визначальним — з власного родоводу. Зберігають в обласній організації глухих чимало писемних спогадів Глодіна-молодшого про його батька, який створив у Луцьку Будинок культури глухих, об’єднав тих, хто не чує. Російське прізвище Віктора Михайловича вводить в оману. Тим часом його родове коріння пов’язане з Чернігівщиною, а справжнє прізвище батька, як і діда-прадіда,— Гуща. Зі спогадів про батька: “Мій батько з дитинства не був глухим, але школярем взимку провалився в ополонку, застудився і оглух. У діда було 10 дітей. Дід повернувся з війни 1914 року Георгіївським кавалером, за що йому було даровано двоє коней, корову та п’ять гектарів поля. Хазяйнували, поки не загнали в колгосп. Огледівся згодом дід, що нема з того колгоспу толку, та й запротестував: “Хочу з нього вийти”. А тут ще й мій батько, молодий, гарячий, пустив по селу вірш про голову колгоспу — пияка. Люди один одному переказували, а батька за 24 години етапували до Сибіру. По дорозі батькові вдалося втекти. Добрі люди допомогли отримати паспорт на вигадане прізвище. З тих пір і зник Гуща, а з’явився Глодін Михайло Прокопович”. Ця обставина істотно позначилася на подальшій долі і самого Михайла Прокоповича, і його нащадків. Тривалий час мусили жити у різних містах Росії, де Глодін-старший працював в організаціях Товариства глухих. Але завжди кортіло повернутися на Україну. До Кіровограда він влітку 1944 року переїхав без сім’ї. Вагітна дружина з двома дітьми зважилась на переїзд, лише одержавши повідомлення, що нарешті вирішилось питання з житлом. Дала телеграму: “Зустрічай 24-ого грудня на вокзалі”. — Батько дочекався того поїзда — нікого нема. Підняв шум, каже, що мала їхати глуха жінка з двома дітьми. Де поділися? Згодом повідомили, що біля Сміли зняли якусь пасажирку, але не з двома, а з трьома дітьми, — розповідає з усмішкою Віктор Глодін історію свого власного народження, яку в родині переповідають, як цікаву бувальщину. З’явився він на світ і справді зненацька, у вагоні, 23 грудня, коли поїзд раптом різко зупинився, бо хтось зірвав стоп-кран. Мати тільки й встигла, що схопитися за живіт, перелякано закричати. Можливо, тому й вдачу її син має рвучку, неспокійну, завжди серед людей, у русі. ТОКАР — ЦЕ МАЙЖЕ СКУЛЬПТОР З Кіровограда, де Михайло Прокопович очолював обласну організацію УТОГ, сім’ю вигнав страх. Його посада вимагала вступу до КПРС. Насідали: пиши заяву. Не було сумніву, що КДБ буде перевіряти автобіографію, докопається до справжнього прізвища. Тому й вирішили переїхати від біди подалі, на Західну Україну, спочатку — до Стрия, згодом, у 1953 році, переселилися до Луцька. — Вчився я у Луцькій школі № 8. Незважаючи на глухоту, мав гарні оцінки. Сидів на першій парті, читав по губах те, що розповідали на уроці. Мама, яка з народження не чула, була дуже грамотною жінкою, усе життя вчила глухих дітей. І своїх хотіла бачити освіченими. Тому я теж мріяв вчителювати, планував вступити до Львівського університету. Але медики не дали потрібної довідки, мовляв, і глухий, і зір слабенький, — згадує Віктор Михайлович. Не без труднощів влаштувався на приладобудівному заводі підсобником на будівництві п’ятого цеху. Через два з половиною роки попросився, щоб взяли учнем токаря. І дуже швидко Віктор Глодін став демонструвати вищий пілотаж у своїй професії, очолив бригаду. Сам він власні виробничі досягнення пояснює так: — Я в юності вчився в художній школі, до речі, разом з Олександром Валентою у Петра Сензюка. Душа лежала до малювання, до скульптури. Але треба було думати, як на хліб заробляти, тож і пішов на завод. А згодом переконався, що токар — це майже скульптор. І тут потрібен творчий підхід. Зі спогадів про батька: “Коли пішов підносити цеглу й розчин на завод, дехто дивувався, чому, мовляв, батько не влаштував у тепліше місце. Але так говорили ті, хто не був близько з ним знайомим. Батько усе життя віддав турботі про чужих людей, яким була потрібна допомога. Обійшов усі села і міста області, щоб виявити і взяти на облік глухих. Наша квартира в Луцьку завжди нагадувала готель, де місяцями жили нечуючі люди, які приїжджали, щоб влаштуватися на навчання чи на роботу”. Як з’ясувалося згодом у бесіді, саме таким чином, завдяки Глодіну-старшому, увійшла назавжди в життя Віктора його половинка — Ліза. Її, вихованку дитбудинку, привів у сім’ю батько, бо дівчині ніде було жити. А виявилось — привів невістку. Дружині Лізі у великій мірі завдячує Віктор Глодін тим, що вдалося йому в житті сповна самореалізуватися. — У нас на підприємстві Глодіна дуже поважають. Токар найвищої кваліфікації, організатор, наставник. Учні з профтехучилища якщо до нього потрапляють, то з них буде толк. А ще Віктор — кандидат у майстри спорту, неодноразовий переможець шахово-шашкових турнірів,— розповідає Галина Григорівна Трач, начальник відділу кадрів ВАТ “Електротермометрія”. «БІЛИЙ ЦВІТ НА КАЛИНІ» — Щоб уявити, як почуває себе глуха людина, хоч на годину вимкніть звук телевізора під час цікавої передачі чи концерту. І роздратування виникне, і злість. А глухі теж хочуть насолоджуватися музикою, піснею. Знаєте, коли я на одному з концертів співав “Білий цвіт на калині” — люди плакали в залі. Пісню в жестовому виконанні важче донести, але наші люди не глухі душею, вони тягнуться до прекрасного,— переконаний Віктор Глодін, найактивніший учасник художньої самодіяльності Будинку культури глухих. Зі спогадів про батька: “Клуб для глухих — його дітище. Батькові не дали до пенсії допрацювати директором Будинку культури, звільнили, бо вимагав створити на Волині підприємство УТОГу, щоб забезпечити глухих роботою, гуртожитком. Їздив, добивався, щоб був нормальний Будинок культури. Врешті-решт, мусив іти у вечірню школу, де працював з глухонімими учнями. І пенсію одержував мізерну. Але сім’я наша зв’язків з обласною організацією УТОГу ніколи не поривала”. — Ми з учасниками художньої самодіяльності часто виїжджали з концертами у віддалені райони й села області. Було, що виступ починався перед обідом, глядачі спочатку сиділи, як на голках, бо ж скоро треба йти хазяйство порати, корів доїти. Але потім, як “розбере” їх, то глухих артистів зі сцени не відпускають, не розходяться, а просять повторити номери,— згадує голова обласної організації УТОГ Галина Василівна Сопронюк. — І в тому, що ми завжди мали успіх у глядачів і перемоги на конкурсах, велика заслуга Віктора Глодіна. Віктор вперше вийшов на сцену, як фокусник. Досяг справжньої віртуозності, щораз ускладнював завдання. Але складні номери вимагали необхідної атрибутики, на яку часом йшло півзарплати. Довелося шукати себе у менш затратних жанрах. І сьогодні Віктор Михайлович — танцюрист, співак. Знайомі іноді жартують, що дружині Глодіна треба пам’ятник за терплячість ставити: він же вічно на репетиціях, на концертах. Але домашні на главу сім’ї не нарікають. І син у Глодіних виріс талановитим. Таких комп’ютерних спеціалістів у місті ще треба пошукати,— кажуть про нього колеги. — Нас батьки своїм прикладом виховували. Четверо дітей мали — і всі собі добре раду давали. Моя молодша сестра Ольга брала участь у Всесвітніх іграх глухих, встановила світові рекорди зі штовхання ядра та метання диска, зараз живе в Австралії. І старші прожили достойно,— ділиться Віктор Михайлович, який переконаний, що глухота не повинна відбирати у людей право на щастя. Він це довів на власному прикладі. Галина СВІТЛІКОВСЬКА.
