КОЗАЦЬКОГО РОДУ, ВОЛИНСЬКОЇ ВДАЧІ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.67 € 32.30

КОЗАЦЬКОГО РОДУ, ВОЛИНСЬКОЇ ВДАЧІ

Завтра легенді волинського краю, ентузіасту музейної справи Григорію Гуртовому виповнюється 80 літ

Завтра Григорію Гуртовому виповнюється 80 літ
П’ятнадцять літ тому я вперше переступила поріг гостинної оселі Гуртових у Торчині. Від львівського видавництва «Каменяр» мала завдання написати нарис про волинського ентузіаста музейної справи для збірника, який тоді готувався до друку. Тоді, як і тепер, на подвір’ї мене зустріли підрум’янена першими грудневими морозами калина й спозаранку прометена по першій пороші стежка до музею. Музею, в якому ось уже майже півстоліття Григорій Олександрович і директор, і завідувач фондами, і екскурсовод, і художник-оформлювач і... прибиральниця.
За цей час заслужений працівник культури України Григорій Гуртовий став автором кількох книг. Серед них — «Волинь — край козацький», «Торчин — передзвін віків», «Євреї містечка Торчин». У нього ще так багато задумів і творчих планів. Але найбільша його турбота — улюблене дітище всього життя — музей, який нині готується до переселення у нове приміщення. Тому, про що б ми не говорили з ювіляром, знову і знову поверталися до цієї болючої теми. Однак почали із дещо філософських роздумів про долю і про час.

— У пенсійному відділі підрахували, що мій трудовий стаж становить 66 років, 4 місяці й 10 днів — усміхається Григорій Олександрович. — Хто б міг подумати?! Як зустрів у 1948 році свою Аню, то, не повірите, умовляв її: не виходь за мене заміж, бо я недовговічний. Пережив два голоди, із концтабору повернувся з тяжкою формою туберкульозу. Але то була добра людська рада, а у Бога — свої плани щодо кожної людської долі.
Ось і тепер я щодня прошу в Господа ще трохи сили, щоб довести до ладу музей. Мені дуже хотілося б, щоб ті люди, від кого це залежить, почули й зрозуміли мене. Адже ще не завершений ремонт приміщення, хоча й залишилося, здавалося б, зовсім небагато. Без цього не можна починати переселення експонатів. Вони один раз народжуються і один раз помирають, як і люди. На жаль, мені вже не раз доводилося переживати безповоротні втрати від нечистих на руку, з атрофованою совістю людей.
У приміщенні ще голі стіни, але мені здається, що я б уже міг вести екскурсію, бо в моїй уяві вже живе нова експозиція, я вже бачу місце для кожної речі, уявляю, як вона промовлятиме до кожного відвідувача відлунням минулих віків. Ви якось запитували: як я чую історію? Я чую її живою...
— Григорію Олександровичу, я добре пам’ятаю ваші розповіді про рідне село Корніївку на Запоріжжі, про той страшний голод, який довелося пережити у 1933-ому, коли ви були вже першокласником, про втрату найрідніших людей і випадки людоїдства. Видається просто неймовірним, що серед цього болю, страждань, постійних клопотів про шматок хліба людина все ж тягнулася до книги, мистецтва, духовності.
— А без цього, мабуть, і неможливо було б вижити. Після того, як батько змушений був віддати в СОЗ коня, корову, плужка та інший реманент, а працювати туди не пішов, мусив переховуватися. Потім таємно вивіз нас із села: мене, молодшу сестричку Марію й матір. Більше туди ми не повернулися. Після голодних блукань по Луганщині, Донеччині та інших краях осіли в Кам’янці-Дніпровській, що на протилежному від міста Нікополя березі Дніпра. Тут, у школі № 6, я закінчив сім класів.
Ми не захоплювалися історією, ми в ній жили. Перед очима були козацький перевіз із Кам’янки до Нікополя, плавні, де запорожці ховали свої чайки і скарби, легендарний Чортомлик із могилою Івана Сірка, розповіді дідуся про минувшину, про те, що його дідусь був полковником Самарської паланки... Ми цим дихали, хоч багато чого тоді не знали.
Нас було троє друзів — я, Шура Водяницький і Володя Хорунжий. Ми навіть не знали, що його прізвище означає козацький чин. Проте це не завадило нам створити таке собі товариство і почати робити рукописний журнал. Довго думали над назвою, аж поки я у відривному календарі не побачив малюнок, який мене дуже вразив: прикутий до скелі Прометей, якому орел клює груди. Усе це я з любов’ю й доволі натуралістично, із бризками крові перемалював на обкладинку. Ми писали туди свої вірші, свої юнацькі мрії й роздуми про життя. Але ми й не підозрювали, що пишемо не те. Вийшло лише три зошити журналу, усі писані моєю рукою, бо мав гарний почерк. Далі був виклик до директора школи, який не тільки дав волю словам, але й рукам. Але я йому тепер вдячний за це. Бо він, вочевидь, боячись і за свою репутацію, не випустив скандалу за межі свого кабінету. Інакше, наша доля могла б скластися зовсім по-іншому...
— Вас вона привела на Волинь. То була випадковість?
— У вересні 1945 року я хворим повернувся у свою Кам’янку із німецького концтабору, куди потрапив сімнадцятилітнім разом із молодшою сестрою. З болем дізнався, що мама від горя померла ще у 1943-ому. Батько на фронті був тяжко поранений, незабаром повернувся із госпіталю. І я — інвалід другої групи. А тут спека 1946 року, все вигоріло. Знову голод.
Вдалося мені заробити трохи грошей малюванням портретів, тож вирішив поїхати на Волинь купити хліба, щоб врятувати сім’ю. Мій двоюрідний брат Іван Пилипенко визволяв Волинь, мав тут друга, тож була інформація, що тут не так бідують, принаймні, картопля є.
Зимою 1947 року, коли я товарняком добрався до Луцька, Волинь і справді пахла картоплею. Згадалися батькові слова: «Їдеш на землю свого прадіда». Тут теж була розруха. Але люди пускали на нічліг, підгодовували, хоч таких «мішочників», як я, було чимало. Хліба я купив, можна було б і повертатися, та послухався доброї поради: «Маєш сім класів освіти. Ставай тут на роботу. Тоді не раз відвезеш додому хліба».
Серед лютої зими в легенькому плащику, в чунях (то така взувачка, яку батько зробив із автомобільної шини), із двома зошитами віршів за пазухою переступив я поріг редакції районної газети «Вільна Україна». Редактор Олександр Якимович Шевчук, фронтовик, поставився до мене, як рідний батько.
Наступного ж дня, переночувавши на столах у земвідділі, отримав перше завдання у с. Кошів. Довелося осягати все одразу: і премудрості нової, невідомої професії, й небезпеку від «хлопців з лісу», про існування яких тоді нічогісінько не знав, і боротися із невлаштованістю та важкою формою туберкульозу, який нажив у концтаборі. Але молодість, жага до життя усе перемагала.
Я здобув досвід газетяра, дуже любив цю професію і віддав їй 16 років. Особливо мене зацікавила історія того краю, який так гостинно прийняв мене. Частенько із відряджень привозив не тільки матеріали в блокноті, а й якісь пам’ятні речі, які почали накопичуватися у ящиках мого редакційного стола. З’явилися друзі — однодумці по краєзнавству. А в райкомі партії витала думка: «Не тим займається. Гнати з роботи».
— І врешті-решт, думка, здається, матеріалізувалася?
— Так. Але, на моє щастя, сталося це 1 березня 1953 року. Мене зняли з роботи, погрожували судити. Шість місяців йшло слідство. Приводом послужив брехливий донос, тепер я знаю, хто його автор. Особливо болісно ці події переживала дружина. У нас саме народився син і його вже називали «син прєдатєля». Хтозна, як повернулися б події, коли б не смерть «батька народів». Аж у вересні 1953 року мене повернули на роботу в редакцію.
— Справді, доля щедрою рукою наділила вас прикрощами, випробуваннями, втратами. Але ж були і радощі?
— Найбільший дарунок долі — це спілкування з добрими, мудрими людьми. І, знаєте, не обов’язково зустрічатися з ними особисто. Бо коли я досліджував життя Галшки Гулевичівни чи Йова Кондзелевича, то стільки світла і благородства взяв від них у душу. А скільки незабутніх зустрічей подарувала мені доля, коли вивчав історію Торчина та околиць, сіл району. Як зміг, розповів про це у книзі «Торчин — передзвін віків». Завдяки цим людям і поповнювалися з року в рік експозиція та фонди музею. Інколи — речами несподіваними й дивовижними. Як от книжкова шафа польського письменника Юзефа Крашевського, виготовлена місцевими кріпаками. Згодом з’явилася версія про те, що у маєтку Крашевських бував і Тарас Шевченко.
Перша експозиція була облаштована ще в редакції газети, тому днем його заснування вважаю 23 березня 1957 року. А яким святом для мене був день, коли дізнався, що для музею виділено окреме приміщення. Подвійним святом був день 17 вересня 1960 року, коли музей офіційно відкрився. Він став невіддільним від мого життя.
Мені хочеться створити такий музей, який би не був подібний на жоден існуючий. Я його бачу, я ним живу.
Розмовляла
Валентина ШТИНЬКО.
Фото Володимира
ЛУК’ЯНЧУКА.