Доля йшла назустріч їй…
Осінь неквапом дістає з чарівної скрині жовто-червоні хустинки й шалики і накидає їх на кущі та дерева. Вони приміряють обновки, щоб світ міг милуватися золотими й багряними шатами і видаватися теплішим. Вітер-пустун зриває листя. Застеляє ним сліди і розгублені слова…
Ольга ЧОРНА
Сиві тумани мандрують навмання полями. Втомлені, дрімають у видолинках. Їм сниться літо і величезні джмелі, які будили трави. Прохолодне сонце сушить туманам вогкі одежі…
Осінь знала: ця жінка вміє усміхатись тоді, коли на душі терпко–полиново. І любити. І чекати…
…Вона ходила з осінню старим парком. Слухала дощ. Дивна мелодія дарувала відчуття спокою. Перебирала спогади. Збирала клапті незбутніх мрій. У пам’яті промайнув Його образ. Він знав, що Вона любить осінь. І хризантеми. І тихі смутки промерзлих вечорів. І Його… Але не вберіг їхнього кохання. Мов хлопчисько, полетів на поклик іншої…
— Не сумуй, — тоді втішала Її осінь. — Мене завжди листопад зраджує із зимою.
— І ти ридаєш холодними слізьми…
— Вони живлять землю.
— А мої сльози?
— Вмиють твою душу…
…Осінь ступала поруч, милуючись Її яскравим шаликом, парасолькою з сонечками–квіточками і підслуховувала Її спогади. Осінь знала: ця жінка вміє усміхатись тоді, коли на душі терпко–полиново. І любити. І чекати…
На протилежному кінці доріжки з’явилась чоловіча постать. Осінь щасливо глянула на жінку.
– Іди назустріч своїй Долі, — прошепотіла.
Вона не почула. Бо слухала дощ…
Доля ступала Їй назустріч…
