ЛИШИВСЯ СОЛОДКИЙ СПОМИН - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.95 € 31.99

ЛИШИВСЯ СОЛОДКИЙ СПОМИН

Коли молюсь, перебираючи чотки, то ніби перебираю на них кожен день, годину, хвилину свого життя...

Коли молюсь, перебираючи чотки, то ніби перебираю на них кожен день, годину, хвилину свого життя.
Колись, в дитинстві, мій тато вчив нас, дітей, молитись до Пресвятої Богородиці, нагадуючи при цьому, що Божа Матінка — чиста, свята жінка, з-поміж усіх жінок, і що всім треба берегти жіночу святість, щоб бути у Бога угодними і щасливими.
Але в дитинстві все сприймається по-дитячому — не завжди серйозно і свідомо. Будучи дівчиськом метким і безтурботним, могла ганяти з хлопчиськами футбол, красти в колгоспному саду груші та яблука, їздити на коні верхи, долати сотні кілометрів на велосипеді. Я вставала вранці, бігла босоніж пасти гусей і корів, милувалась сходом сонця і туманом над річкою. Ловила вудочкою або й руками рибу на юшку. Брала косу і старалась хоч на покіс більше викосити, ніж сусіди-чоловіки, щоб їх потім душила заздрість. Тому й була, на відміну від блідощоких дівчаток, як казав мій сусід, дівка, мов кров з молоком.
Під час літніх канікул, уже з десяти літ, нас брали на роботу в городню бригаду, і ми дуже цим гордились. А коли мені сповнилось шістнадцять, то я вже влітку працювала на консервному заводі по змінах. От тоді я й запала в душу одному приїжджому хлопчині з села Осниця Маневицького району (з Полісся до нас багато хто приїжджав на заробітки). Опівночі закінчувалась друга зміна, і ми веселими зграйками вилітали за ворота заводу, “сідлали” своїх двоколісних і з розгону пірнали у темну-претемну, а іноді і місячну ніч. Забувалась денна втома, чекала рідна подушка. Одного разу на прохідній після другої зміни підійшов до мене світлочубий хлопчина і попросив, щоб я підвезла його в село. Їхали всі разом, перегукувались, реготали, проганяючи чи то сон, чи втому. Не встигли й оком моргнути — як уже біля рідної хати. Зупинились біля мого подвір’я. Удвох тримаємо велосипед: він — за сідло, я — за кермо. Розгубилась і запитала: “А куди ж тобі, хлопче?”. В цю мить ми дивились одне одному в очі і, здавалось, усе розуміли. Ми стали після цього хорошими товаришами, планували все разом: і рибалку, і футбол, і велогонки, і походи по абрикоси чи шовковиці. Цей хлопець був бажаним гостем у нашій хаті. Мама любила пригощати нас млинцями та пахучим молоком. Микола, так звали мого нового знайомого, заміняв мені друзів і подруг. Йому одному я могла довірити все. Вірю, що коли б зустрілася з ним і тепер, то ні на мить не засумнівалася б у ньому. Бо совість у людини, як кажуть, в крові, в самій душі. І коли вона є від роду, то буде і доскону.
... А в той далекий і дивний час я з подругами вихором влетіла в ніч і почула окрик: хтось вигукнув моє ім’я. Так, це знову був Він! Довелось сісти на раму і відчути всі вибоїни грунтової дороги. Їхали гуртом. Раптом Микола зупинився і сказав, що в нього розболілась голова. Боже, як мені стало його шкода! Дівчата з хлопцями, поки ми стояли, встигли далеченько від’їхати, і ми вирішили доганяти їх навпростець польовою стежкою.
Уже й наближались додому, та ось колесо об щось стукнулось, і ми із стежини попадали на колючу стерінь. Я відразу встала і розсміялась. А Микола, схопившись за коліно, застогнав і пошкутильгав під копицю ячменю. Він сидів там. Я підбігла до нього й запитала, що трапилось. Микола несподівано обійняв мене, потягнув до себе, щось промовляючи, — здається, виправдовувався, що не сильно забився і вже йому нічого не болить. А я чомусь дуже перелякалась і розплакалась. Він гладив мої коси і щось чарівне шепотів — мені здавалось, що це шелестить ласкавий вітер. А коли я заспокоїлась, то Микола сказав: “Запам’ятай, коли хлопець по-справжньому закохався в дівчину, він ніколи її не образить, бо бажає їй тільки щастя... Я так хочу, щоб ти була щасливою!..”
З того часу минуло багато літ. Одного разу, коли я ходила вагітна старшим сином, ми зустрілись з Миколою. Він просив залишити чоловіка і вийти за нього заміж. Але було вже надто пізно...
Не знаю, як склалась подальша доля Миколи, хоч іноді цим і цікавлюсь. Але я завжди ніби чую його слова — щирі, розумні, ласкаві: “Я так хочу, щоб ти була щасливою!”. І я все життя бажаю тобі цього ж самого, дорогий Миколо з Осниці!
В.Ж.
Луцький район.